Одного вечора Мариша вкладала доньку спати. Присіла на краєчок ліжка, провела долонею по її волоссю, а Іра, уже сонно кліпаючи очима, запитала:
— Мамо, тато ще до нас повернеться?
Мариша помовчала, перш ніж чесно відповісти доньці.
— Не знаю, донечко. Може, приходитиме до тебе в гості. Але разом ми більше жити не будемо. Так сталося. А чому? Бо одного разу він обрав не нас, — тихо сказала Марина. — Зробила людина такий вибір — вороття вже немає. Коли виростеш, пам’ятай про це: будь із тими, хто обирає і тебе. А якщо хтось зрадив — відпусти його. Не тримай біля себе, не накопичуй на нього зла, тільки назад не клич.
Для Іри в цих словах, мабуть, ще багато чого лишалося незрозумілим. Усе ж вона кивнула, обхопила матір за шию й заснула. Марина довго не вставала, слухала, як рівно дихає донька. На душі було спокійно й надійно — так буває в доладно зрубаному домі посеред доброї зими.
З частками Марина теж виконала все, що вимагалося за зобов’язаннями. Для цього вона з’їздила до Галини Андріївни, і та посвідчила все за законом. Іра тепер не лише жила в будинку: у неї з’явилася власна частка, вона стала його законною співвласницею. Ні Євгенію, ні Віктору вже не вдалося б зачепити цей дім. За ним стояла дитина, а права дитини захищав закон. Біда навчила Мариночку уважніше ставитися до документів: усе вона оформила до останнього папірця.
Бабуся казала: «На людину сподівайся, а льох тримай повний». Марина подумки додавала: «І папери». Папери теж тримай у порядку. Щоб ніхто не зміг відібрати дім.
З Таїсією вони більше не губилися. Та заходила нечасто: одного разу приводила із собою онуків, іншого з’являлася сама. Мариша щоразу приймала її як дорогу гостю. Сама садовила за стіл, поїла чаєм, а коли гостя збиралася йти, давала їй із собою сиру, хліба та молока. За столом вони подовгу розмовляли, неквапно переходячи від життя до людей, від людей — до долі. Таїсія розповідала про кочівлю й дороги, що вели далеко, про те, як важко жити, коли тебе всюди проганяють. Нічого лихого не зробила, ні в чому не винна, а все одно не приймають — лише за те, що ти не така, як усі.
Марина слухала й думала, як несправедливо судити людину за одягом, за кров’ю, за чужими поголосками. Адже бабуся вчила дивитися на вчинки.
— Ти питала, красуне, як я помітила твою біду, — якось заговорила Таїсія, сьорбаючи чай із блюдця. — У нас, циган, усе життя по краєчку минає. Навколо чужі, кожен норовить образити. От і доводиться оку бути гострим: із краю далі видно. Ми за версту біду чуємо — інакше не вижили б. Оце й усе наше ворожіння. Ні карти, ні наговори тут ні до чого. Дивимося ми, та ще й бачимо. А ви осіли у своїх домах, ситі, розучилися дивитися. Думаєте, біда вас омине. А вона вже біля вас бродить, безгучно.
Мариша кивала. І для неї світ тепер виглядав інакше: вона дивилася розплющеними очима. Не підозрювала кожного зустрічного, але набула спокійної пильності, з якою ошукати її знову було б непросто.
У селі спершу шепотілися: з циганкою знайшлася. Коли ж розібралися, що сталося, розмови стихли. Деякі з тих жінок, які навесні відганяли Таїсію від прилавків, тепер віталися з поклоном. Правда постала на весь зріст, і колишні судження змінилися. Доброта жінки, яка не погребувала нагодувати голодних циганських дітлахів, розтопила кригу цілого села.
Наприкінці серпня, коли ранками вже тягнуло осінню, а річкова вода стала холодною, Мариша виносила з льоху свіжі сирні головки. Розставляла їх на дощаному стелажі провітритися. Рипнула хвіртка. Вона озирнулася: біля воріт стояв Віктор, не наважувався ввійти.
Одяг на ньому був пом’ятий, обличчя заросло щетиною, сам він схуд. У цій людині важко було впізнати колишнього ясноокого красеня, від якого колись у неї паморочилося в голові. Життя схопило його за комір і добряче потіпало.
— Маришо… — голос у нього був хрипкий. — Пустиш?
Мариночка витерла руки об фартух. Щось у ній здригнулося, та до кохання це вже не мало стосунку: воно вигоріло дотла. Залишився гіркий, утомлений жаль. Сім років прожили разом, донька народилася…
