У лютому Лідію Павлівну виписали додому після тривалого лікування.
— Рідня збирається, — повідомив Богдан. — Поїдемо?
— Там твоя сім’я. А я з вулиці.
— Ти моя законна дружина.
Оксана біту годину стояла перед шафою, вислуховуючи телефонні лекції матері.
— Надягни найскромніше. Там гаманцями міряються, а не фасонами. Спину тримай. Знаєш, вовняні речі сідають від гарячої води. А люди зіщулюються, якщо перед хамами гнутися починають.
Біля кованих воріт заміського маєтку її зустріла двоюрідна тітка чоловіка й одразу зміряла оцінювальним поглядом.
— Найзвичайнісінька дівчина. Ми сподівалися, хлопець знайде рівню.
— Тітко Віро, без коментарів, — кинув Богдан на ходу.
У просторій вітальні Лідія Павлівна підвелася, спираючись на тростину, і потяглася до Оксани.
— Стілець — сюди, — повільно вимовила вона, вказавши місце поруч.
Домашні миттю перетягли меблі.
Приїхала Савчук із пакетом. Родичі заметушилися, намагаючись посадити її впритул до Богдана.
— Ми ніколи не були парою, — відрізала Вероніка. — Облиште ці ігри.
За пів години за вікном рипнули гальма. У двері ввалилася Галина Іванівна в новому пуховику й з черговим кошиком. Охорона сперечатися з жінкою, яка назвалася ріднею, не наважилася.
Вона не помітила високого порога, перечепилася, і яблука кулеметною чергою розсипалися по дизайнерському паркету. Двоє охоронців навкарачки кинулися їх ловити, а тітка, використовуючи порожній кошик як балансир, просковзнула на животі просто до антикварного дивана.
— Матінко божа, хороми які! — видихнула вона, обтрушуючи коліна. — Я ж тітка рідна. Ксюха в нас золото, роботяща, скромна.
— Дівчині ще манер учитися й учитися, — процідила тітка Віра.
— Зате ми душевні, без гонору.
Оксана застигла посеред кімнати. Знову аукціон, знову товар обличчям.
Богдан зі стуком опустив склянку на стіл.
— Хвилинку уваги. З моменту появи моєї дружини тут влаштували кастинг. Одним вона бідна, іншим не по статусу. І ніхто не спитав моєї думки. Вона була зі мною, коли я крутив бублика вантажівки й рахував копійки. І лишилася такою самою, коли я повернувся сюди. Ми розписалися ще в грудні. А нормальне весілля влаштуємо навесні в її батьків. Хто бажає — ласкаво просимо.
— Обов’язково приїдемо, — витираючи сльози, сказала Лідія Павлівна.
Мирон Степанович вивів невістку на терасу.
— Я завжди думав, що зобов’язаний стелити синові соломку. Він упертий, увесь у матір. Ви мене недолюблюєте, побоююся.
— Взаємно, — зізналася Оксана. — Боюся виявитися не до місця, боюся, що він пошкодує. Але якщо дам задню, перестану поважати саму себе.
Він дістав коробочку з тоненькою каблучкою, потемнілою від часу.
— Моєї матері. Тридцять п’ять років тому моя дружина стояла тут і вислуховувала ті самі претензії.
Він витримав паузу.
— Тільки дружині не доповідайте, що я знову вліз з ініціативою…
