Сусідки синхронно відсунулися від Інни Борисівни на метр. У селі такий жест був промовистіший за прокурора.
Оксана підійшла до тітки.
— Знаєте, чому дзеркала з часом мутніють? Якщо терти їх засобом для вікон, аміак руйнує амальгаму. От і у вас оптика збилася. Ви людей як окіст на ринку зважуєте. Сьогодні ви на коні, а завтра, боронь боже, доведеться доводити, що у вас є за що любити без гаманця.
Вона зайшла всередину. Відтоді поруч із родичкою більше не відчувалося звичної боязкості.
За день Галина Іванівна з’явилася знову, прихопивши чоловіка, сина й величезний кошик яблук. На її обличчі застиг вираз нудотної приязності.
— Ми ж не чужі. Здурила я, визнаю. Зять же чудовий.
Вона гепнулася на табурет.
— Раз кошти дозволяють, нехай молоді будинок будують. Он на дальніх сотках. А саму землю на нас перепишіть, ми там два десятки років парники тримаємо.
— Земля бабусина, записана на батька, — відрізала Оксана. — А теплиці ви встромили, коли він років двадцять тому в лікарні лежав.
Мати з гуркотом опустила порожню каструлю на стіл.
На подвір’я зайшов юрист, якого Богдан заздалегідь попросив привезти документи на ділянку.
— Шевчук Роман Петрович, — відрекомендувався він. — Богдан Миронович просив підняти документи. Ділянка — чотирнадцять соток, власник — Микола Іванович. Договорів оренди немає. Споруди зведені самовільно. Господар пише повідомлення: не приберете по-доброму — приберуть через суд. До речі, для довідки: якщо парник ставиться на капітальний фундамент, це вже об’єкт нерухомості, податок платити треба. У вас там просто труби вбиті, тож вивезення мотлоху займе пару годин.
— Ми ж кровна рідня, — пробелькотіла тітка.
— За родинними зв’язками я довідок не даю, — відрізав юрист.
Богдан вивів непроханих гостей за ворота, порадивши забути сюди дорогу.
За тиждень підняли складську звітність. Комірниця підтвердила махінації з псуванням товару. Нестача в сімсот вісімдесят тисяч спливла назовні, гроші осідали в кишенях Кравченко.
На виході з будівлі Інна Борисівна перехопила Богдана.
— Прибрав мене?
— Так. І не вас одну.
— Рік я від вас нормального слова чекала. А цій сірій миші все на блюдечку.
— Дружина переважає вас в одному, — спокійно відповів він. — Вона не конвертує почуття у валюту й не топить колег заради премії.
— Побачимо. У компанії Левченків її зжеруть із потрохами. Викинуть за рік.
Жодної радості Оксана не відчула. Її зачепили за живе…
