Фури, що пролітали повз, обдавали кузов брудною рідотою. Невдовзі позаду пригальмував вантажний фургон. Водій у робочій куртці по-господарськи вперся плечем у багажник і спритно відштовхав легковик на безпечне узбіччя.
— Сів акумулятор? — несміливо поцікавилася Оксана.
— Беріть вище. Закони фізики, — відповів рятівник, відкриваючи капот. — Ви, до речі, знаєте, що клеми треба звичайною харчовою содою від окислення протирати? Коштує копійки, а нервів збереже на мільйон. Посвітіть телефоном. Тільки на двигун, а не мені в зіниці.
— Ой, пробачте.
— Переживу. Життя теж регулярно дальнім світлом по очах б’є.
Чоловік покопирсався в дротах, дістав зі свого ящика нову клему й поставив замість з’їденої. Мотор радісно заричав.
— Маса відійшла, а ваша клема давно просилася на смітник. До дому дотягнете. Але до механіків заїдьте обов’язково, а то станете десь у полі.
Оксана потягнулася по гаманець.
— Скільки я винна?
— Чотириста тридцять сім, — назвав він суму.
— Це за запчастину, я зрозуміла. А за роботу?
— На хліб із маслом мені вистачає, — відмахнувся водій.
Поки вона вишукувала дріб’язок, у торговки незамерзайкою, що стояла неподалік, завалилася картонна коробка. Чоловік моторно допоміг зібрати пляшки, що покотилися. Потім приніс із кузова щільний дерев’яний ящик і підсунув продавчині під ноги зі словами:
— Станьте на дерев’яшку, матусю! А то застудитеся швидше, ніж виторг зберете. Дерево тепло тримає, це вам будь-який тесля скаже.
— Дай боже здоров’я, Богдане, — відповіла жінка з теплотою, що виказувала давнє знайомство. — Він тут щодня мимо їздить, із заміської оптової бази.
— Виїжджайте обережніше, ожеледиця страшна, — напучував він Оксану. — Машину поб’єте — шкода. І вас шкода, але машину хоча б у темряві видно.
Уночі Оксана крутилася без сну. Ще недавно їй популярно розтлумачили, що будь-яка люб’язність має свій прайс. А цей похмурий водій порахував ремонт до копійки й подбав про незнайомку, яка мерзла на трасі, не чекаючи оплесків.
За три дні вона зірвалася з роботи й помчала на ту саму оптову базу. Суцільні ангари, вантажівки й метушня.
— Довгий такий, на власному фургоні тут крутиться? — примружився місцевий сторож. — А ти йому ким доводишся?
— Ніким, — зізналася Оксана.
— Кермуй до дальніх складів. Він там із документами воює, лається на чім світ стоїть. Але ти не бійся, він без злості.
Богдан кріпив ременями коробки. Помітивши гостю, присунув перевернуту тару.
— Присідайте. А то вигляд у вас такий, ніби санітарна служба з перевіркою нагрянула.
Оксана виклала все як на духу: поминки, отруйну рідню, матір під столом і свій ідіотський порив.
Богдан слухав уважно, без краплі поблажливості.
— Мені залицяльник не потрібен, — підсумувала вона. — У селі цукерково-букетні періоди не котируються. Там вимагають штамп у паспорті. Мені потрібен законний шлюб.
— Гнила затія, — відрізав чоловік.
— Чому ж?
— Сьогодні покажете печатку. До весняних свят із вас вимагатимуть звіт про планування вагітності. У серпні почнуть ділити ваші квадратні метри. А до осені ваша тітонька особисто перевірятиме склад дитячих сумішей. Ви самі собі ярмо на шию накинете й затягнете.
— Прямо в яблучко. Звідки ви її звички знаєте?
— Таких контролерів на кожній базі хоч греблю гати. Ходять у синіх жилетках і кожну скріпку по три рази переважують.
Оксана втупилася у свої черевики.
— Я про себе не дбаю. У мами здоров’я слабке після лікарні. Тато тоді й слова не видушив на мій захист. А він страшенно гордий чоловік, спеціально тонометр перед візитом до лікаря обманює, аби не вислуховувати нотацій.
Богдан кинув моток мотузки й подивився на неї вже без іронії.
— Левченко Богдан Миронович.
— Оксана. Приємно познайомитися, хай і в такому антуражі.
— Нормальний антураж.
Він витримав паузу.
— У мене теж є інтерес…
