— Займай дальню спальню. Плачу 30 тисяч щомісяця за акторську гру перед моїми родичами й зіпсовані нерви.
— Годиться. Тільки гонорар пущу в недоторканний запас і віддам назад, коли розбіжимося.
— Богдане, ми так не домовлялися.
— Мої правила поверненню й обміну не підлягають.
У п’ятницю ввечері рушили в село вантажівкою, бо Оксанина легківка знову вдавала мертву.
Галина Іванівна матеріалізувалася біля штахетника зі швидкістю звуку й одразу почала допит із пристрастю, мовлячи в бік глухуватої товарки:
— Ким працюєш? Дохід стабільний? Майно нажив?
— Бублика кручу. Транспорт власний. На шмат м’яса вистачає.
— Він шоферить! — загорлала тітка сусідці просто у вухо. — На вантажівці.
— І слава богу, — прошамкала бабця. — Мій покійний узагалі важчого за склянку нічого не піднімав, і то до золотого весілля дотягнули.
Дворовий вовкодав, який гавкав навіть на власних бліх і не визнавав чужинців, діловито обнюхав Богданові штанини й розлігся біля нього на черевиках.
— Фасад заштукатурити легко, а гнилу нутрину не сховаєш, — філософськи мовила тітка в порожнечу.
— У вас штукатурка сиплеться? — жваво поцікавився Богдан. — Ви, до речі, в курсі, що в цементний розчин треба ложку звичайного рідкого мила додавати? Тоді він лягає рівно й не тріскається роками. Зійде сніг — замішаю й замажу ваші діри.
Почувши це, мати біля рукомийника на мить зависла, потім судомно витерла долоні об поділ і забігала подвір’ям. Із хати в тілогрійці й підшитих валянках вийшов батько. Він сів на цурбак навпроти зятя.
— Батьки при здоров’ї?
— Слава богу, не скаржаться.
— Дах над головою є?
— Раніше був. Зараз бездомний.
— Ясно, — протягнув батько й закрив тему.
Увесь решту вечора він лише спідлоба спостерігав за тим, як новоспечений зять упевнено орудує столовими приборами і як зважує кожне слово.
Уранці невгамовна тітка ввалилася на кухню без стуку й зі скрипом присунула табурет.
— А поза сезоном що їстимете? А як мотор стукне? Дівка з вищою освітою, у начальницях сидить, а підібрала водія з траси. Сусіди засміють.
— Сусідам у чужий гаманець дивитися цікавіше, ніж у свій холодильник, — парирував Богдан. — У сезон заробіток пристойний, узимку скромніший. Не голодую, кредитів не маю. Одразу багато заробити можна тільки за статтею Кримінального кодексу.
Батько грюкнув склянкою по цераті так, що дзенькнули тарілки.
— Галино! Закрий фонтан. Гість за моїм столом сидить. Вияви повагу.
За суботу Богдан устиг поправити колодязний зруб, підтягнути ворот, нарубати дров, а заразом влаштував революцію в кухонних шафках. Розвернув соління етикетками до світла, крупи розсортував, а цукорницю пересунув у радіус швидкого доступу.
— Ви знаєте, що в банку з борошном треба пару неочищених зубчиків часнику класти? — повчав він тещу. — Жодна міль не заведеться, сто років жучків не побачите. А віник я вам перевісив, щоб за ним не нагинатися. Мамо Людо, сільничка тепер живе біля плити.
— Зятю, а чого це вона туди переїхала?
— Щоб ви кілометраж по кухні не намотували.
— Та я ж, поки по неї йду, встигаю сценарій серіалу в голові додумати.
Нове місце для сільнички Людмила Петрівна проклинала до самого вечора. Утім, перекошену хвіртку чоловіки полагодили на совість, іскристу проводку в лазні замінили, і мати винесла остаточний вердикт: чоловік із правильними руками ніде не пропаде.
На прощальну вечерю знову стягнувся весь родинний бомонд.
— Угробиш ти здоров’я в кабіні, — знову завела свою платівку Галина Іванівна. — Розумний чоловік мізками заробляє. Мій он на півночі за сезон на новеньку іномарку назбирав.
— Головне — не на чому їздити, — спокійно парирував Богдан. — Головне, щоб після повернення додому мозок не виносили.
— Мозок не виносили? Дружина в начальницькому кріслі тебе утримуватиме. Оце вже ганьба.
— А у вас яка сфера діяльності, Галино Іванівно?
— Я на продуктовому ринку точку тримаю, — випросталася родичка.
— Благородне заняття. Якщо звичайну лимонну кислоту додати у воду, то зелень на вашому прилавку три дні виглядатиме так, ніби її щойно з грядки зірвали. А якщо кожен почне чужу працю брудом поливати, то ми з голоду помремо. Я товари розвожу, ви їх продаєте. Усе приносить користь. А той міфічний інтелектуал, який виключно мізками працює, до нас, вочевидь, іще не доїхав.
Над столом зависла пауза, а Оксана відчайдушно кашляла в серветку, маскуючи хохіт, що рвався назовні.
Уже наприкінці застілля Богдан мовив у простір фразу про те, що любляча людина при перших проблемах у кущі не тікає. І від цих простих слів у неї перехопило подих.
Місця в хаті не вистачало, тому Оксану визначили в спальню до матері, а Богдана влаштували в залі. Пізно ввечері вона прокралася до нього із запасною ковдрою.
— Укривайся. Тут під ранок від підлоги холодом тягне.
— Зате спиться як у санаторії. Жива? — тихо спитав він із темряви. — На вечері трималася з останніх сил.
— У порядку! — прошепотіла Оксана, не стримавши смішка. — Ти оцінив Галину фізіономію після пасажу про інтелектуала?
— Оцінив. У неї вираз обличчя став такий, ніби їй фальшиву купюру на ринку всучили.
— Дякую тобі.
— Рано дякувати. Надалі я просто посиджу поруч і помовчу за компанію. Так надійніше.
Вона шепнула чергове побажання снів і пірнула за квітчасту штору, старанно переконуючи себе, що все це — виключно перший пункт їхньої ділової угоди. Сусіди по комуналці — не більше…
