У дверях з’явився кремезний чоловік у дорогому пальті й басом оголосив на все приміщення:
— Міг би хоч раз до офісу дістатися сам, а не ганяти батька по заметах.
Оксана стояла стовпом. Її фіктивний чоловік видавав премії, називаючи на прізвища людей, яких, на її тверде переконання, бачив уперше в житті.
Вона вискочила на парковку й тицяла в екран телефона, викликаючи таксі, аж поки не заніміли пальці. Він вийшов слідом.
— Я не злюся, — сказала вона. — Я почуваюся ідіоткою. Я тебе опікала. Я перед ріднею грудьми ставала. Мені було ніяково, що в тебе ні копійки за душею. Ким я була в твоїх очах? Кумедною звіряткою для начальника, якому стало нудно?
— Спочатку я погодився допомогти, бо впізнав у тобі себе. А потім перестав грати. Батько другий місяць шукає привід помиритися й попросив розвезти конверти. Я взяв їх саме для того, щоб усе вилізло назовні разом, тягнути вже не було куди. Хотів розповісти тобі до початку роздачі, але запізнився на пів години. І прізвище я просив не міняти не через сором, а щоб тебе в документах компанії не пробивали.
— Ти слово давав.
— Давав, — відповів він.
Апарат у руці задзвонив. Голос матері зривався на хрип:
— Упав на подвір’ї, забрала швидка, відняло мову, лежимо в місцевій лікарні.
Оксана рвонула до машини, що під’їхала, не реагуючи на окрик. Опівночі вона сиділа в коридорі лікарні, обіймаючи матір, яка плакала.
Стомлений лікар пояснював, що потрібне термінове переведення в обласний судинний центр, і говорив тим самим тоном, яким розписуються у власному безсиллі.
Богдан з’явився за пів години, усе в тій самій сорочці з корпоративу, тільки вже без краватки. Відійшов у кінець коридору й телефонував без упину. У тій клініці третій рік лікували його матір, і половину лікарів він знав на ім’я.
Реанімобіль прибув за 40 хвилин. Поки черговий медик передавав пацієнта бригаді, Богдан стояв поруч і робив нотатки на звороті товарного чека.
В обласній клініці підтвердили, що встигли вчасно: забарись вони ще на кілька годин, наслідок був би фатальним.
За добу з’ясувалося, що окрема палата, послуги доглядальниці й майбутній курс реабілітації вже оплачені — вийшло 340 тисяч.
— Я все поверну, — сказала Оксана.
— Віддаси, коли вважатимеш за потрібне, — кивнув він.
І сперечатися стало рішуче ні про що.
Уночі в тихому коридорі він виклав решту. Батько його, Мирон Степанович Левченко, володіє автобазою й складською мережею по всій області. Син у нього один.
Два роки тому батько провернув угоду, викинувши на мороз цілу бригаду вантажників — тих самих хлопців, з якими Богдан все літо після диплома тягав ящики.
— Я вперся. Посварилися ми добряче, з биттям посуду. Хоча тріснуло в нас роком раніше, коли він матері слухавку не взяв. Тоді я змовчав, а тут не зміг. Пішов на місяць, а вийшло назавжди. Взяв уживаний фургон і став крутити бублика сам. На трасі нікого не хвилює, чий ти родич. Там важливо тільки одне: довіз товар вчасно чи ні.
На світанку медсестра викотила в коридор крісло з жінкою. Лідія Павлівна жила в пансіонаті при цій самій клініці, і син попросив спустити її вниз. Вона вчепилася в нього так, що стало зрозуміло: до смерті боїться втратити його знову.
— Добра, — насилу вимовила вона, накривши долоню Оксани своєю слабкою рукою. — Дякую…
