У понеділок у їдальні до неї підсіла Інна Борисівна з відділу постачання й з розмаху поставила тацю, ледь не перекинувши склянку із соком.
— Ксюшо, ну не можна жінці при посаді виходити заміж навмання. Любов минає, а апетит у мужика лишається на все життя. Хто він по життю? Чому ховаєш?
— Ніхто нікого не ховає.
— І де такі діаманти водяться?
— Там, де совість цінують вище за оклад.
— О-о, — із насолодою протягнула Кравченко. — От у п’ятницю на вашу совість і подивимося. На власні очі.
Подивитися їй було на що. Богдан майже рік розвозив коробки по їхніх складах. Інна Борисівна кілька разів застрибувала до нього в кабіну побалакати, але вилітала звідти швидше кулі.
Усю середу Оксана воювала з чоловічою краваткою й проводила інструктаж.
— На розпитування про роботу відповідай туманно. У логістиці. У перевезеннях.
— Вожу вантажі.
— Туманно.
— Туманно вожу вантажі, — погодився він, поправляючи комір. — До речі, щодо умов. Обсяг робіт зростає. Село, скажена родичка з граблями, хвіртка, тепер ось банкет. Вимагаю перегляду окладу.
— У нас немає виробничих показників.
— Як це немає? Хвіртка на нових завісах висить. Завіси, між іншим, треба машинною оливою змащувати раз на рік, а не соняшниковою, як ваш тато звик, інакше іржа з’їсть.
— Випробувальний термін не вийшов.
— Сувора у вас кадрова політика.
— Обговоримо в наступному кварталі.
Оксана розсміялася вголос.
Передостанньої п’ятниці грудня зала заміського комплексу вмістила 60 працівників. Біля сцени мерехтіло святкове оформлення. Оксана, як організаторка, зустрічала гостей біля входу й лишалася на видноті весь вечір.
Кравченко в зухвало червоній сукні окинула Оксаниного чоловіка оцінювальним поглядом від потертих черевиків до простенького годинника.
— А ви, соромлюся спитати, у якій сфері працюєте?
— Вожу вантажі. Транспорт свій.
Десь біля стіни зі дзвоном упала виделка, і святкова гірлянда недоречно блимнула в такт.
— Водій, — із насолодою протягнула Кравченко, відрізаючи шматок м’ясного рулету.
Рулет зрадницьки вислизнув з-під ножа й полетів просто їй на поділ.
— Ну, при переїзді речі перевезти згодиться. Будь-яка праця в пошані, — єхидно підтакнули з сусіднього стільця. — Дивно просто. Оксана всіх нас співбесідувала, чіплялася, а собі такого персонажа відхопила.
Богдан мовчки підсунув дружині тарілку з нарізкою. Потім повернувся до Руденка й Кравченко, яка люто терла пляму на сукні вологою серветкою.
— Жирні плями треба одразу дрібною сіллю засипати, а не розтирати, — спокійно зауважив він. — Сіль жир витягує. А то потім хіба що за містом доношувати.
Працівники перезирнулися. Усі чекали представника засновника, адже річні бонуси традиційно привозили готівкою й роздавали в руки.
— Деяким товаришам варто розуміти, до якого товариства вони потрапили, — фиркнула Кравченко, намагаючись прикрити пляму сумочкою.
Богдан підвівся, вийшов до машини й повернувся з об’ємною дорожньою сумкою. Поставив її на край столу, розстебнув металеву блискавку. На білу скатертину лягли перев’язані гумками конверти — понад чотири мільйони на весь штат.
— Бондаренко Ірина Василівна, — вимовив він уголос, не звіряючись із паперами. — Мельник Артем.
Присутні перестали жувати…
