Увечері Оксана поїхала до міста рейсовим автобусом, дивлячись у темне вікно й перераховуючи власні дурниці. У четвер вона приїхала на 20 хвилин раніше, двічі пориваючись розвернутися й піти.
Він підкотив на фургоні, виліз, пригладив мокре після дощу волосся.
— Це доглядальниця, — сказав Богдан, сідаючи навпроти. — Приїхала першим рейсом. Їй по дорозі було.
— Чия доглядальниця?
— Моєї матері. Третій рік живе в пансіонаті при обласній клініці, наслідки інсульту.
Він поклав на стіл зім’ятий зошитовий аркуш.
— Мати передала з нею гроші.
Рядки стрибали, літери косили набік: «Не впирайся, бери, мені тут витрачати нікуди».
— Я частину догляду оплачую й не патякаю про це. Не люблю, коли жаліють.
— Жалість — це коли тебе подумки вже поховали, але з пристойності не озвучують.
Оксані стало гаряче від сорому: дорогою із села вона весь час уявляла розцяцьковану дівицю з пухким конвертом.
— Чому просто не сказав правду?
— Не звик звітувати. Та я не мав права на тебе свої проблеми вішати. У нас договір, а не сім’я.
— Чудове формулювання. Прямо відлягло.
Він усміхнувся й почав крутити в руках паперову серветку. А злитися в Оксани більше не виходило, і від цього ставало тільки паскудніше.
— Навіщо ти взагалі в це вплутався? — спитала вона. — Тільки давай без казок.
— На трасі стояла злюча жінка, готова розплакатися, але вперто лізла під капот. Я в ній себе побачив. І ще деталь: ти мене не за маркою машини оцінювала. Мені такі люди років п’ять не траплялися.
— Тоді домовилися. Доводимо спектакль до фіналу. Але умова: будь-які новини я дізнаюся від тебе першою.
— Обіцяю, — відповів він…
