Свідомість повернулася разом із болем. Здавалося, в тіло одночасно встромилися тисячі розпечених голок. Лера розплющила очі й побачила низьку закопчену стелю, гасову лампу й старий кожух, яким була вкрита. Її ступні були в тазику з ледь теплою водою, а Савелій Остапович повільно поливав їх із ковша.
Вона не відразу згадала, де перебуває. Уривки ночі поверталися поштовхами: світло фар, вага чужої ковдри, обличчя батька на підлозі, морозне повітря і голос Матвієнка за деревом. Лера сіпнулася, збираючись підвестися, але старий утримав її за плече. Він пояснив, що різке тепло після такого холоду може завдати ще більшої шкоди і що зараз порятунок залежить від терпіння, а не від швидкості.
У маленькому зимівнику не було нічого зайвого. На стіні висіли снасті, біля печі сушилися рукавиці, на полиці стояли бляшані банки з травами. Крізь укрите інеєм вікно ледь пробивалося сіре світло. Це місце здавалося крихким островом серед безкрайого лісу, але Лера вперше після нападу змогла почути власне дихання, а не голоси переслідувачів.
— Не смикайся, — суворо сказав він. — Гарячого зараз не можна. Кров пішла — от і болить. Радій, молода ще, інакше ноги довелося б рятувати зовсім інакше.
Губи не слухалися. Старий допоміг їй випити гіркий хвойний відвар, витер ступні полотниною, натягнув дві пари вовняних шкарпеток. Робив усе дбайливо, але без метушні, як людина, що не раз повертала замерзлих із краю.
— Я Савелій Остапович, — відрекомендувався він, хоча Лера вже здогадалася. — А ти Сергія Мироненка донька.
Вона кивнула, і сльози несподівано потекли до скронь. У цій безіменній глушині незнайомець знав батька і, отже, бодай на кілька хвилин вона перестала бути зовсім сама.
— Поплачеш потім. Зараз пий і приходь до тями.
Коли тремтіння послабшало, Лера спитала, як він її впізнав. Савелій довго розглядав її, скручуючи самокрутку грубими пальцями.
— На матір схожа. Олена була світла, усміхалася так само. Я її добре знав.
Лера підвелася на лікті.
— Звідки? Батько казав, що ми завжди жили в місті.
— Вона приїздила сюди до нього, коли він працював у цих краях. Ти тоді зовсім мала була.
Старий спробував уникнути розмови, але Лера не дозволила. Вона розповіла про нічний напад, про Громенка, про слова Матвієнка і про дивну впевненість, що батько багато років чекав саме цього. Савелій Остапович дослухав, кинув недокурену самокрутку в піч і важко зітхнув.
— Років дванадцять тому тут промишляла велика компанія. Рідкісних звірів били заради хутра, ловчих птахів вивозили багатим покупцям. За одного доброго сокола платили стільки, скільки місцева людина за кілька років не заробить. Оберти були величезні, а за ними стояли люди не селищного масштабу.
— Батько це розслідував?
— Він служив у природоохоронному підрозділі. Кількох виконавців упіймав, докази зібрав. До головних майже дістався. Когось посадили, а когось він чомусь відпустив або йому не дали довести справу.
— Леоніда Громенка?
Савелій коротко здригнувся.
— Це ім’я тут без потреби не вимовляй. Зараз він шанований господар «Сапсана». Пів селища отримує від нього гроші, начальники приїздять до нього вечеряти. Той, хто колись бігав лісом із браконьєрською рушницею, тепер показує гостям ліцензії й називає себе підприємцем.
— Чому батько пішов зі служби?
Старий відвів погляд.
— Це має розповісти він. Знаю одне: після тієї справи Сергій зняв форму, вивіз тебе подалі, а через роки повернувся сюди сам. Оселився біля самого лісу, ніби вартував стару яму. Я питав, чому не поїде до людей. Він відповідав: тут спокійніше.
Батькові дивакуватості складалися в страшну й ясну картину. Високий паркан, засуви, ключ від шафи для зброї, погляд на дорогу, довгі роки тренувань, що стали особливо жорсткими після смерті Олени, — усе це було не хворобливою підозрілістю. Сергій Андрійович чекав повернення небезпеки й заздалегідь готував доньку до ночі, про яку не наважувався розповісти.
— Він знав, що вони прийдуть, — прошепотіла Лера.
— Можливо. Зараз важливіше інше: собака йде по твоєму сліду. До ранку вони будуть тут.
Савелій зняв карабін, перевірив набійник і дістав з-під нар старі валянки, потерту куртку, шапку й рукавиці покійної дружини. Одяг був Лері завеликий, але після ночі в майці здавався справжніми обладунками.
— Відпочинеш до світла і підемо.
— Куди?
— Вирішимо дорогою.
— А батько? Якщо його забрали?
Савелій на мить завмер.
— Якби хотіли вбити на місці — не лишили б живим. Отже, він їм теж навіщось потрібен. Можливо, поки що живий.
Слово «поки що» знову прозвучало як вирок із відстрочкою. Лера заплющила очі, а далеко від зимівника Сергій Андрійович у цей час приходив до тями на холодній підлозі власного розгромленого дому…
