Лера повільно поставила склянку на стіл.
— Ви сказали, що обставини змінилися. Що саме сталося зараз, якщо дванадцять років ваша угода працювала?
Громенко довго дивився на неї. Запитання зачепило те місце, яке він намагався прикрити розповіддю про власну перемогу. Він уже збирався відповісти, але двері відчинилися без стуку, і господар бази миттєво підвівся з крісла.
Увійшов кремезний чоловік років шістдесяти в дорогому пальті. Рухався він неквапно, зі звичною впевненістю людини, перед якою інші встають раніше, ніж почують її прохання. За ним зупинився мовчазний охоронець.
— Ну що, Леоніде, спіймали втікачку? — спитав прибулий, не дивлячись на Леру.
Лише після цього він ковзнув по ній коротким бридливим поглядом, ніби оцінив незручний предмет.
— Через неї ти підняв увесь район? Сліди, стрілянина, десятки машин. За тиждень сюди прибуде регіональна перевірка, а в тебе по двору бігають озброєні люди й стоять вольєри, яких краще нікому не бачити. Ти розумієш, чим ризикуєш?
— Кириле Вікторовичу, усе під контролем, — швидко відповів Громенко.
Лера почула в його голосі те саме улесливе напруження, з яким Карпенко говорив біля хвіртки. Людина, перед якою схилялося все селище, сама боялася гостя. Отже, над господарем бази справді стояв хтось впливовіший.
— Контролем тут і не пахне, — відрізав Кирило Демченко. — Дівчина бачила людей, машини й птахів. Її батько все ще тримає документи. Ти обіцяв закрити питання до приїзду перевіряльників.
Лера запам’ятовувала кожну рису його обличчя і кожне слово. Демченко нарешті зустрівся з нею поглядом і злегка насупився. Можливо, її спокій нагадав йому Сергія або Олену, але він швидко відвернувся.
— Приберіть її звідси. Батька заманіть на обмін і заберіть матеріали.
Він підійшов до Громенка майже впритул і стишив голос, однак у тихій кімнаті все одно було чути.
— Ти пам’ятаєш, що станеться, якщо ці папери спливуть саме зараз? Втратиш не тільки ти. Вони ведуть до мене. Тому жодних слідів, жодних живих людей, здатних пов’язати стару справу з нинішньою базою.
— Розумію.
— Не певен. Виконавці повинні знати тільки свою частину. Після обміну приберіть Мироненка, а потім усіх, хто бачив зайве.
Громенко коротко кивнув. Його обличчя стало сірим.
Охоронці підвели Леру й повели до виходу. Уже біля дверей вона почула останню фразу Демченка, вимовлену байдуже, ніби йшлося про непотрібне майно:
— Дівчину теж. Отримаєте документи — і закінчите з обома.
Її вивели у двір, провели повз вольєри й замкнули в тісній дощаній прибудові біля лазні. Усередині не було вікон, між дошками тягло морозом. Брязнув засув, кроки охоронця віддалилися.
Лера опустилася на підлогу й обхопила коліна. Здавалося, після погоні, обмороження й допиту тіло мало остаточно здатися. Але замість відчаю прийшла холодна ясність.
Тепер вона знала будову всього ланцюга. Карпенко прикривав людей на місцевому рівні. Громенко керував базою і незаконною торгівлею. Над ним стояв Демченко, пов’язаний зі старою справою й наляканий майбутньою перевіркою. Папери Сергія Андрійовича були не марним архівом, а зброєю, яка саме тепер могла вдарити по верхівці.
Батько, ймовірно, навіть не уявляв, наскільки високо піднялася людина, що колись була непримітною фігурою. Зате Лера бачила Демченка, чула прямий наказ і запам’ятала його ім’я. Поки вона жива, у правди лишався свідок.
Вона змусила себе ще раз відновити розмову дослівно. Демченко увійшов до кімнати, де вже був Громенко, згадав майбутню перевірку, зажадав отримати папери й наказав прибрати живих свідків. Громенко звернувся до нього на ім’я та по батькові, тож пізніше ніхто не зміг би заявити, ніби Лера переплутала випадкового гостя з керівником. Навіть дорога машина біля головного корпусу й мовчазний охоронець могли стати деталями, які можна перевірити.
Лера перелічувала їх подумки, щоб не провалитися в забуття від утоми. Потім перевірила прибудову: стіни, щілини, завіси, відстань до дверей, дошки підлоги. Ножа в неї поки не було, але звичка шукати вихід увімкнулася сама. У темряві вона намацала вентиляційний отвір і зрозуміла, що одна нижня дошка піддалася б важелю. Батько вчив не чекати ідеального порятунку — досить побачити слабке місце й підготуватися до хвилини, коли воно стане доступним.
За стіною ходили охоронці. Вони обговорювали їжу й зміну так буденно, ніби поруч не тримали викрадену людину. Ця буденність лякала сильніше за відкриту жорстокість Руденка. Для бази подібні розпорядження, вочевидь, давно стали частиною роботи. Лера стиснула коліна й пообіцяла собі запам’ятати не тільки головних, а й саму систему, що перетворювала чужий злочин на звичайний робочий вечір.
За стіною обережно рипнув сніг. Хтось підійшов невпевнено, намагаючись не потрапити на очі охороні. Засув ледь здригнувся.
— Леро, — прошепотів молодий голос. — Ти там? Тільки тихо, будь ласка.
Це був Діма.
— Чую.
— Я не знав, що вони збираються робити. Мені сказали, тебе привезуть, налякають і обміняють. А тепер велено вас обох… Я не хочу в цьому брати участь.
— Відчини двері.
— Не можу, камера бачить засув. Але внизу є щілина. Візьми.
На підлогу ковзнув невеликий складаний ніж. Дешевий, із потертою ручкою, зате гострий.
— Батька вже викликали на зустріч, — квапливо вів далі Діма. — Сказали, що обміняють тебе на коробку. Зустріч біля старого млина на річці. Там засідка. Він приїде, віддасть папери, а Руденко прибере вас обох. Громенко лишається тут, щоб потім сказати, ніби нічого не знав.
Старий млин. Те саме місце, куди батько відправляв її через вікно. Сергій вибрав його для обміну, бо знав місцевість і сподівався виграти хоча б невеликий шанс.
— Коли?
— Скоро. Люди вже виїхали. Мені треба йти, інакше помітять.
— Дімо, у прибудові є інший вихід?
Він замовк, а потім прошепотів:
— Між лазнею й огорожею вентиляційний отвір. Нижня дошка згнила. Там камера не дістає, але черговий біля воріт іноді озирається.
Кроки швидко віддалилися. Лера лишилася в темряві з ножем у руці й знанням, якого не було в батька. Сергій їхав на обмін, думаючи, що торгується за її життя, а його вже засудили незалежно від результату.
Вона підвелася. Ноги тремтіли, але тримали. Прихиливши вухо до дверей, Лера почала рахувати проміжки між обходами, розрізняти голоси й відзначати моменти, коли двір стишався. Знову треба було знайти маленьку щілину й скористатися нею раніше, ніж стіна зімкнеться…
