База «Сапсан» зустріла Леру запахом смаженого м’яса, рівним електричним світлом і спокійною ситістю. Після довгих годин погоні й холоду ця доглянута розкіш викликала майже фізичну нудоту. Дорогою через двір вона побачила вздовж огорожі криті вольєри. На жердинах під шкіряними ковпаками сиділи великі хижі птахи.
Батько з дитинства вчив її розрізняти лісових тварин. Лера зрозуміла, що птахів тут надто багато для звичайного полювання, а спорядження призначене не для розваги гостей. Перед нею був товар, про який розповідав Савелій. Стара торгівля не зникла — вона лише сховалася за красивими воротами й дозвільними паперами.
Дівчину ввели до головного будинку. У кімнаті з каміном висіли шкури й голови звірів, підлогу вкривали дорогі килими. Її посадили на стілець, розв’язали руки й дали гарячий солодкий напій. Біля дверей лишилися двоє охоронців.
Леонід Громенко з’явився за десять хвилин. Лера чекала побачити грубого бандита на кшталт Руденка, але увійшов підтягнутий чоловік із доглянутою сивою бородою, у м’якому дорогому светрі. У нього було уважне обличчя лікаря і негучний, приємний голос.
— Добрий день, Валеріє Сергіївно. Прошу вибачити за поводження моїх людей. Вас мали привезти просто сюди. Руденко самовільно зупинився в лісі, а після вашої втечі все вийшло з-під контролю.
Він оглянув її подряпані руки, порваний рукав і похитав головою. У його очах майнуло не співчуття, а цікавість.
— Уся в батька.
— Де він?
— Наскільки знаю, живий і вже шукає вас. Власне, ми саме на це й розраховували.
— Що вам потрібно?
Громенко став біля каміна, поправив поліно кочергою і якийсь час дивився на вогонь.
— Ваш батько одного разу ледь не зруйнував моє життя. Я був молодий, усе тільки починалося, а він заарештував людей, з якими я працював, перекрив маршрути й підібрався до мене. Я міг надовго втратити свободу.
— Але не втратили.
— Не втратив. І давно не тримаю образи. Те, що Сергій Андрійович зламав, я збудував заново — розумніше, міцніше і значно більше. Тепер я не людина з рушницею в лісі, а законний господар бази. У мене дозволи, контракти, впливові гості. Він же сидить у своєму старому домі й стереже минуле. То хто з нас переміг?
Громенко говорив охоче, ніби багато років репетирував цю промову для Сергія, а тепер вирішив виголосити її доньці. Він називав незаконне полювання «використанням ресурсів», заляканих жителів — «надійними працівниками», а куплене мовчання — «порядком». У його картині світу злочином було не знищення тварин і людей, а будь-яка перешкода грошовому потоку.
— Ваш батько так і не зрозумів однієї речі, — вів далі він. — Закон існує, доки за ним стоїть сила. Тоді сила була в нього: форма, повноваження, молодість. Потім усе це закінчилося, а в мене з’явилися зв’язки й кошти. Він лишився сторожити минуле, а я взявся за майбутнє.
Лера вдивлялася в доглянуті руки господаря бази. На них не було ні бруду, ні крові, ні слідів важкої праці. Такі люди рідко робили щось самі. Вони перетворювали чужий страх на послугу, чужу бідність — на вірність, чужі руки — на зброю, а потім спокійно міркували про силу.
Лера підняла обморожені долоні.
— Якщо ви перемогли й усім задоволені, чому ваші люди ламають двері й женуть мене лісом?
Усмішка Громенка стала слабшою. За бездоганно спокійним виразом вона помітила тривогу. Господар бази боявся, причому сильніше, ніж хотів показати.
— Розумне запитання. У вашого батька лишилася одна річ, яку він багато років тримає як зашморг на моїй шиї. Дванадцять років ми дотримувалися простої рівноваги: він мовчить, я не наближаюся до нього і до вас. Угода влаштовувала обидві сторони.
— Що змінилося?
— Обставини. Тепер ця річ має зникнути остаточно, а Сергій Андрійович добровільно її не віддасть. Я надто добре його знаю.
Громенко сів навпроти й подивився майже зі співчуттям.
— Ви єдина людина, заради якої він розлучиться з чим завгодно: з доказами, зі свободою, з життям. Нічого особистого. Ви просто єдина ціна, яку ваш батько погодиться заплатити…
