Пса вона почула не по гавкоту. За спиною виникло часте дихання і важкий хрускіт снігу під лапами. Лера обернулася на ходу, але встигла лише підняти руку.
Удар у груди перекинув її в замет. Зуби клацнули біля обличчя, і вона втиснула в пащу передпліччя в товстому рукаві. Саме так батько змушував тренуватися на старому набитому чохлі. Тоді Лера плакала від злості, не розуміючи, навіщо нормальній людині вчитися відбиватися від собаки. Сергій знову й знову пояснював: захищай горло, не виривай руку, щільна тканина витримає кілька секунд.
Куртка Савелія тримала. Пес рвав рукав і мотав головою, притискаючи дівчину всім тілом. Вільна рука намацала під снігом уламок сухої гілки. Лера вдарила не по міцному черепу, а знизу під щелепу. Після другого удару тварина захрипіла й послабила хватку.
Вона скинула його й схопилася на ноги. Пес відступив, кашляючи, і більше не стрибнув, але переслідувачі почули метушню.
— На перевалі! — крикнув хтось унизу.
Постріл вибив хмарку снігу за два кроки. Лера метнулася за каміння, перебралася через сідловину й побачила крутий білий схил. Бігти ним було неможливо. У пам’яті спливла ще одна батькова настанова: якщо переслідувач стріляє згори, а сніг глибокий, падай і ковзай — рухому ціль швидко закриє рельєф.
Вона лягла на спину й відштовхнулася. Схил поніс її вниз, сніг забивав рот і сліпив, кущі били по боках. Нагорі кричали й стріляли, але Лера вже перетворилася для них на темну цятку, що неслася до дна розпадку.
Її викинуло в чагарник і сильно вдарило боком. Кілька секунд вона лежала, перевіряючи, чи рухаються руки й ноги. На гребені з’явилися постаті, однак між ними тепер був довгий схил. Переслідувачам довелося шукати безпечний спуск.
За словами Савелія, за ялинником проходила стара дорога, а приблизно за сім кілометрів стояв лісовий кордон. Там могли бути люди і зв’язок. Лера пішла, рахуючи сотні кроків. Вона багато годин не їла й не спала; тіло витратило майже всі запаси, зате валянки й куртка зберігали тепло.
Ще сто. Потім ще. Світ звузився до білої колії й команди не зупинятися.
Дорога з’явилася раптово — справжня, укатана важкими машинами. Лера повернула вниз і майже побігла. За поворотом почувся мотор. Назустріч виповз старий пом’ятий всюдихід, звичайна робоча машина, яких у селищі було багато.
Дівчина завмерла. Одна частина свідомості повторювала попередження Савелія: спершу зрозумій, до кого виходиш. Інша кричала, що всередині тепло, телефон і люди. У неї не лишилося сил знову ховатися в снігу.
Водій висунувся з вікна. Червоне від морозу добродушне обличчя, хутряна шапка, робоча куртка.
— Ти звідки тут? Зовсім замерзла! Сталося що?
Лера зробила один крок.
— Допоможіть. За мною женуться. Мені треба зв’язатися з батьком і службою охорони.
— Сідай мерщій. Довезу до селища, там розберемося.
Він розчинив дверцята. Лера ступила до машини й лише тоді помітила рацію на панелі приладів. Крізь тріск із динаміка долинав голос:
— Усім постам: дівчина пройшла перевал і вийшла в район старої лісової дороги. На ній темна ватяна куртка й валянки. Тим, хто виявить, затримати і доповісти Громенкові. Група Руденка наближається.
Водій побачив, куди вона дивиться. Добра усмішка лишилася тією самою, але рука повільно поповзла до дверцят, а очі стали чіпкими.
— Це робочий зв’язок, не бійся. Лізь, доню, замерзнеш.
Слово «доню» прозвучало фальшиво — надто швидке, надто довірливе для незнайомця, який нібито вперше її побачив. Він уже знав, хто перед ним. Пропонував не порятунок, а пастку.
Лера відступила.
— Стій! — наказав чоловік, вибираючись із машини. — Не ускладнюй собі життя!
Вона розвернулася й кинулася назад до ялинника. Позаду водій кричав у рацію, повідомляючи точне місце. Тепер до дороги стягувалися всі, а Лера власноруч показала їм напрямок.
Хибна надія забрала останні сили. Вона знову дерлася вгору, захлинаючись крижаним повітрям, і вперше визнала: батько мав рацію навіть тоді, коли його обережність здавалася божевіллям. Це знання виявилося гіркішим за мороз.
У розпадку ноги перестали тримати. Лера впала навкарачки й не змогла підвестися. Знизу вже гули кілька моторів. По снігу наближалися кроки, а потім над нею пролунав знайомий тріумфальний голос:
— Ось ти де, красуне. Набігалася?
Руденко стояв поруч, важко дихаючи й широко всміхаючись. Він нахилився, щоб підняти її, і Лера зібрала рештки сил для короткого удару знизу. Павло зігнувся, заревів від болю й відсахнувся. Вона спробувала встати, але двоє чоловіків навалилися ззаду, вивернули руки й утиснули обличчям у сніг.
Руденко підійшов, задихаючись від болю й люті, і підняв кулак.
— Не чіпати, — зупинив його Матвієнко. — Громенко велів доставити без слідів. З’явиться синець — сам будеш пояснювати. Зв’яжіть руки, укрийте й вантажте. Мертва вона нікому не потрібна.
Павло сплюнув і опустив руку.
— Твоє щастя, що за тебе призначена особлива ціна.
Леру підняли й повели до машин. Вона більше не опиралася: тіло не могло. Але й далі рахувала повороти, запам’ятовувала обличчя й слухала голоси. Поки людина спостерігає і запам’ятовує, вона ще не здалася — саме так казав батько.
Біля дороги стояв той самий водій і винувато відводив очі.
— Гарна робота, Степаничу, — похвалив Руденко. — Хазяїн тебе не забуде.
Дверцята грюкнули. Машина повезла полонянку не назад у безлюдну хащу, а вниз, до вогнів і тепла — туди, де на неї чекав чоловік, який виявився страшнішим за зимовий ліс…
