Роман Вікторович запросив Валентину Петрівну дати пояснення. Мати повільно підвелася, пройшла вперед і зупинилася перед суддею. У своєму застебнутому до підборіддя пальті вона здавалася особливо маленькою, але тримала спину рівно й не відводила погляду. Про пережите в пансіонаті та спробу продати квартиру сьогодні не йшлося. Вона прийшла говорити про онука.
На прохання Гончаренко мати розповіла, що за кілька місяців після мого від’їзду в домі з’явився Денис Яремчук. Спочатку Наталія представляла його знайомим, який допомагає з дрібним ремонтом, а невдовзі він почав залишатися на ніч і поводитися у квартирі як господар. Коли Денис приходив, Артема відсилали у двір навіть за поганої погоди або наказували не виходити з кухні, щоб він не заважав дорослим.
— Онук часто був полишений сам на себе? — уточнив Роман Вікторович.
— Частіше, ніж має залишатися сам дванадцятирічний хлопчик. Він сам грів їжу, впорядковував шкільний одяг, робив уроки без допомоги. Коли приходив до мене, запевняв, що все гаразд, але з його вигляду я розуміла протилежне. Він мовчав, бо не хотів тривожити батька під час служби.
Валентина Петрівна пояснила, що бачила повідомлення про мої перекази й знала: браку коштів родина не мала. Вона не міркувала про стосунки Наталії з Денисом і не приписувала їм чужих намірів, а називала лише те, свідком чого була сама: витрати дорослих зростали, тоді як купівлю необхідних синові речей відкладали.
Адвокатка Наталії запитала, чи могла мати стежити за життям Артема після того, як потрапила до пансіонату. Валентина Петрівна без вагань визнала, що відтоді бачила його лише під час рідкісних приїздів. Але онук з’являвся в тому самому поношеному одязі, купував їй цукерки за гроші, видані на шкільні сніданки, і дедалі частіше казав, що не хоче повертатися додому, коли там Денис.
— Вам сімдесят років. Ви впевнені, що правильно запам’ятали його слова? — запитала молода жінка.
Мати ледь повела плечем.
— Вік не заважає мені відрізняти слова онука від власних припущень.
Після її пояснень суд перейшов до інших доказів. На знімках, зроблених уранці в день мого повернення, було чітко видно зношений одяг, пошкоджене взуття й надто легку для холоду куртку. Дата знімання збігалася з днем мого приїзду. Наталія наполягала, що один невдалий комплект іще не свідчить про постійний брак догляду, але шкільні записи доповнювали картину: Артем почав частіше пропускати заняття, гірше вчився, а класна керівниця не раз відзначала його неохайність і відсутність необхідних речей.
Виписки самі собою не могли вирішити, з ким має жити хлопчик, і Гончаренко це підкреслила. Вони доводили інше: становище сина не можна було пояснити браком грошей. Кошти надходили щомісяця, однак помітна частина витрат стосувалася особистих покупок і розваг Наталії з Денисом, а не харчування, одягу та лікування дитини.
Наташа заявила, що два роки сама відповідала за сина, а моя раптова поява зруйнувала звичний для нього уклад. Роман Вікторович не заперечував моєї тривалої відсутності. Він нагадав, що контракт завершився, я повернувся на колишню роботу, дотримуюся тимчасового порядку зустрічей, займаюся з Артемом і беру участь у його шкільному житті. Валентина Петрівна, єдина власниця квартири, письмово підтвердила, що дозволяє нам із сином постійно жити в неї.
Артема опитали окремо, без батьків. Коли двері відчинилися й син повернувся до коридору, я не став випитувати, про що його запитували. Він сів поруч, торкнувся плечем мого плеча й тихо промовив:
— Я розповів усе, як було.
Згодом Гончаренко повідомила сторонам головне: Артем хотів жити зі мною та бабусею, але не збирався назавжди відмовлятися від матері. Він був готовий зустрічатися з нею за умови, що вона не тиснутиме на нього.
Дослідивши матеріали в сукупності, суд визначив місце проживання сина зі мною. Для Наталії встановили чіткий порядок спілкування, який дозволяв їй бачитися з Артемом, але унеможливлював раптові вимоги та спроби забрати його без погодження. Суддя окремо пояснила: рішення не є покаранням за подружній конфлікт, а захищає інтереси дитини.
У коридорі Наташа пройшла повз мене, зробила кілька кроків і все-таки зупинилася.
— Тепер ти задоволений?
— Я був би задоволений, якби Артемові взагалі не довелося опинитися в цій залі.
Вона довго дивилася на мене, ніби шукала відповідь, яка дала б змогу продовжити суперечку, потім розвернулася й пішла разом з адвокаткою. Поруч залишалися Валентина Петрівна й Роман Вікторович, а біля виходу чекали Семенич і мій син. Виправити минуле ми не могли, зате ще могли вберегти те, що чекало на нас попереду…👉Продовження — натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇
