Олексій вставив ключ, і двигун озвався рівним гулом. На корпусі реєстратора засвітилася маленька лампочка. Олексій притягнув Марину до себе, швидко й переможно поцілував, наче запуск чужої машини вже зробив його господарем усього іншого. Потім помітив вогник над склом.
— Оце й увесь твій суворий контроль.
Він витягнув карту пам’яті, показав її Марині й поклав до внутрішньої кишені пальта. Реєстратор згас. Олексій усміхнувся так, ніби темний індикатор підтверджував правильність усіх його розрахунків. Марина пригадала перевірку на стоянці, але тоді Сергій сам керував системою й тримав телефон у руці. Впевненість людини, яка багато років працювала з автомобільною електронікою, тепер здалася їй переконливішою за давнє пояснення чоловіка. Вона воліла повірити Олексієві.
Вони виїхали з двору й попрямували до центру. Перші хвилини Марина чекала сигналу тривоги, дзвінка чи бодай попередження на панелі, але нічого не сталося. Олексій увімкнув негучну музику, поклав долоню їй на коліно й упевнено повів машину поміж нечисленних пізніх автобусів.
Уночі місто здавалося просторішим. Зачинені крамниці віддзеркалювали світло фар, у вікнах кафе рухалися тіні, біля зупинок мерзли кілька запізнілих пасажирів. Олексій навмисне обрав довгий шлях, проїхав через центр, потім повернув до набережної каналу й знову виїхав до житлових кварталів. Марина спіймала себе на тому, що всміхається.
До кафе вони не пішли. Олексій сказав, що не хоче марнувати вечір за столом, купив у віконці видачі дві склянки гарячої кави й пакет із випічкою, не вмикаючи режиму стоянки. Потім одразу рушив далі, а Марина розгорнула пакет і тримала каву, поки вони їхали.
Марина поставила недопиту каву в підсклянник. Дорогою Олексій говорив про Сергія як про перешкоду, що з часом зникне сама, але жодного разу не сказав, чим готовий ризикнути сам. Коли Марина попросила назвати бодай один конкретний крок, він знову заговорив про поїздки та вільні вечори.
Олексій повернув до ділових кварталів, де скляні фасади після закриття перетворювалися на чорні дзеркала. Машина ковзала повз них, і в кожному відображенні Марина на мить бачила поруч не щасливу пару, а двох людей, які посіли чужі місця: він — за кермом друга, вона — у житті, яке не наважувалася ані чесно зберегти, ані завершити.
Олексій помітив її мовчання й почав розповідати, як вони могли б проводити вечори, якби не доводилося ховатися. Він перелічував поїздки, ресторани, вихідні за містом, але оминав будь-який учинок, якого не можна було б скасувати вранці. На запитання, що зміниться вже завтра, після довгої паузи відповів: «Розберемося, коли настане час».
Марина прибрала його долоню зі свого коліна й попросила повертатися. Обіцяна простота розсипалася: Олексій не пропонував спільного життя, а лише відкладав будь-який вибір до миті, коли за нього заплатить хтось інший…👉Продовження — натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
