Замки піднялися з тихим клацанням. На панелі з’явилося повідомлення, що захисна пауза завершилася, але маршрут залишився активним. Олексій рвонув дверцята, проте Марина схопила ключ раніше, ніж він устиг знову запустити двигун.
— Я поведу. Ти можеш піти зараз або сісти поруч.
— Вона мене не вислухає.
— Мене Сергій теж може не вислухати. Машину ми однаково повернемо.
Олексій залишився. Він дістав із кишені карту пам’яті, і Марина повернула її до реєстратора. Потім вони помінялися місцями, і вона повела автомобіль за маршрутом. Повороти на екрані наближали мить, коли кожному доведеться постати перед людиною, яку він позбавив права знати правду.
Біля невисокого будинку горів ліхтар. Анна чекала біля хвіртки в похапцем накинутому пальті й стискала перед собою телефон, не випускаючи доказу з рук. Коли автомобіль зупинився, вона поглянула спочатку на Олексія, потім на Марину.
— Сергій попросив забрати машину до його повернення, — промовила Анна. — Віддай мені ключ.
Марина поклала ключ на розкриту долоню Анни. Олексій спробував щось сказати дружині, але та відступила й зачинила хвіртку. Вона лише повідомила, що цієї ночі він до будинку не ввійде.
Марина дістала з машини сумку й телефон. Сергієві вона написала без прохань і виправдань: «Я збрехала тобі. Завтра зберу речі й виїду з квартири. Коли зможеш, я все розповім і прийму твоє рішення». Повідомлення залишилося непрочитаним, і вона не стала надсилати другого.
Викликавши таксі, Марина відійшла до краю тротуару. Олексій стояв біля зачиненої хвіртки й не наближався до жодної з жінок. Сергіїв автомобіль залишився під ліхтарем із погашеними фарами; ключа в Марини більше не було, і вперше їй не було чим замкнути власну брехню.
