— Маршрут змінено. Кінцева точка — будинок Анни Соколової.
Олексій втягнув повітря й виставив перед собою долоні, наче намагався відштовхнути сам екран. Хрипке «Ні! Тільки не додому!» зірвалося на високій ноті. Він кинувся до ключа в замку запалювання й видихнув: «Анна думає, що я в майстерні». Марина почула слово «додому», побачила його широко розплющені очі й усе зрозуміла на один удар серця раніше за пояснення. Повітря вирвалося з її грудей різким, незнайомим звуком, плече вдарилося об скло, а рука знову не влучила у важіль.
— Ти назвав це місце домом, — промовила вона. — Анна чекає на тебе там?
Олексій розтулив рота, але відповісти не встиг. У Марининій сумці завібрував телефон. Сергій написав: «Зв’язок відновився раніше. Карта не допомогла: короткий фрагмент уже був у хмарі, а команда дочекалася режиму стоянки. На записі Олексій за кермом, ви цілуєтеся. Запис я надіслав Анні. Поверніть їй автомобіль і ключ. До мого повернення машиною не користуйся. Про нас поговоримо, коли зможу».
Олексій більше не дивився на екран.
— Я їй не колишній чоловік.
Він ніколи не йшов із дому; Анні казав, що працює допізна, а Марині — що повертається туди по речі. Того вечора він обіцяв дружині повернутися з майстерні, тому її ім’я на екрані змусило його забути навіть про замкнені дверцята.
Марина не вдарила його й не зажадала пояснень. Раптом їй стало гидко не лише від його брехні, а й від власного бажання вважати себе ошуканою. Перед початком поїздки вона сама сіла в машину людини, яка їй довіряла, і знала достатньо, щоб зупинитися…👉Продовження — натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
