Того дня вона не зателефонувала Олексієві. Увечері він прийшов сам, невдоволений тим, що його повідомлення лишилися без відповіді. Марина не впустила його й вийшла на сходовий майданчик, причинивши за собою двері.
— Мені треба кілька днів побути самій, — сказала вона.
— Через останній дзвінок Сергія?
Марина не відповіла. Олексій умів перетворити будь-яке її почуття до чоловіка на доказ того, що той керує нею на відстані. Тепер ця звична насмішка здалася не близькістю, а вторгненням.
— Не приходь без запрошення.
Олексій повільно спустився на одну сходинку й подивився на неї знизу. Він не просив вибачення, але й не виявляв злості. Сказав лише, що Марина знову злякалася власної сміливості та ховається за вірністю людині, якої немає поруч.
— Я не смілива, — відповіла вона. — І вірною мене теж не назвеш. Але двері однаково зачини з того боку.
Наступні два дні Олексій не писав. Марина відчула водночас полегшення й порожнечу. Вона зняла постільну білизну, вимила ванну, викинула другу зубну щітку, яку Олексій залишив у склянці, але не заблокувала його номера. Її дії нагадували прибирання після гостей, а не завершення стосунків.
На третій день він надіслав фотографію своєї долоні з глибоким порізом. Написав, що зачепився за металевий край у майстерні й однією рукою не може перев’язати рану, а тоді запитав, чи можна заїхати. Марина запропонувала звернутися до медичного центру, але все ж дозволила прийти — лише на перев’язку.
Поріз виявився справжнім, хоча й не небезпечним. Вона промила його, наклала пов’язку й помітила, як звично він поклав другу руку їй на талію. Можна було відступити, але Марина залишилася на місці. Кілька днів самотності не змінили її; вони лише показали, як легко відмовитися від рішення, якщо за ним немає готовності прийняти наслідки.
— Я не хочу знову йти так, наче вкрав у нього годину, — тихо сказав Олексій. — Давай бодай один вечір проведемо як нормальні люди.
— Поки Сергій на службі, у нас не може бути нормального вечора.
— Він повернеться не завтра. А ми не зобов’язані сидіти в цій квартирі й боятися кожного шереху.
Марина не відповіла. Вона закінчила перев’язку й попросила його піти до десятої. Та тепер у словах Олексія вона почула не лише тиск, а й обіцянку простого життя: разом вийти з під’їзду, повечеряти десь, не ховати обличчя від кожного знайомого силуету. Саме ця буденність виявилася небезпечнішою за красиві зізнання…👉Продовження — натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
