За три дні до призначеної церемонії Андрій повертався із зустрічі на одному із заміських об’єктів. Злива ринула майже без попередження. Вода швидко затопила вузьку дорогу, двірники ледве справлялися, а світло фар упиралося в суцільну сіру стіну. На крутому повороті попереду спалахнули червоні вогні. Великий автомобіль занесло, розвернуло впоперек смуги й потягло до урвища. Водій намагався повернути керування, але розмокла земля йшла з-під коліс.
Андрій різко зупинився на стійкій ділянці дороги, увімкнув аварійний сигнал і вибіг під дощ. Задня частина чужої машини вже зависла над схилом. Він надійно зафіксував свій автомобіль, дістав із багажника міцний трос і закріпив один кінець на буксирувальній петлі. Щоб дістатися до рами другої машини, довелося ступити на осипаний край. Бруд ковзав під підошвами, однак він устиг защепити кріплення. Натягнутий трос не міг повністю зупинити сповзання, але сповільнив його й подарував кілька дорогоцінних хвилин, поки ґрунт під заднім колесом і далі обсипався.
Переконавшись, що трос натягнутий і рух машини сповільнився, Андрій розчинив задні дверцята. Пасажирам він наказав виходити по черзі й не переносити вагу різко на один бік. Спершу назовні насилу вибралася перелякана Оксана. За нею з’явилася висока дівчина в темно-синьому плащі. Світла маска й низько насунутий капюшон закривали майже все обличчя, відкритими лишалися тільки очі. Андрій простягнув руку, допоміг їй переступити через перекошений поріг і відразу запитав, чи не відчуває вона болю.
Незнайомка підвела голову. Мокрі пасма прилипли до її скронь, але погляд залишався напрочуд спокійним для людини, яка кілька секунд тому могла загинути. Вона відповіла, що завдяки йому ніхто не постраждав, а потім подивилася на обсипаний схил і з тривогою зауважила, що він сам ледь не зірвався вниз.
— На моєму місці кожен зробив би те саме, — сказав Андрій, перевіряючи кріплення.
Дівчина повільно похитала головою.
— Ні. Далеко не кожен.
У її голосі не чулося ні примхливої вимогливості, ні перебільшеної безпорадності. Вона не запитала імені рятівника, не намагалася з’ясувати його становище й дякувала без світської чемності — щиро, майже розгублено. Посеред шуму дощу й миготливого червоного світла Андрій несподівано відчув дивний спокій, ніби вони продовжували давно розпочату розмову.
Він уже хотів дізнатися, як її звати, але Оксана нагадала, що залишатися на дорозі небезпечно. Водій зв’язувався зі службою допомоги, з-за повороту з’явилися фари машини супроводу. Незнайомка ще раз подякувала Андрієві й сказала, що хотіла б зустрітися з ним за щасливіших обставин.
Він довго дивився вслід автомобілю, що від’їжджав. Лише потім у прим’ятій мокрій траві зблиснула невелика прикраса. Андрій підняв срібну брошку у формі снігової лілії; у серцевині квітки мерехтів блакитний камінь. Стискаючи холодний метал у долоні, він упіймав себе на бажанні зберегти бодай цю річ як нагадування про кілька хвилин близькості з жінкою, обличчя якої так і не побачив…
