Повернувшись додому, Андрій передав знахідку помічникові й попросив встановити походження знака. Відповідь з’явилася дуже швидко. Снігова лілія правила за емблему благодійного фонду родини Коваленків, а прикраси з блакитними каменями виготовляли на приватне замовлення лише для членів родини. Андрій перечитав повідомлення двічі. Дівчина з дощової дороги могла бути його нареченою. Ця здогадка здавалася очевидною й водночас неймовірною: до весілля залишалися лічені дні, але ні вона, ні він не назвалися.
У машині супроводу Оксана майже тими самими словами розпитувала Мирославу. Після порятунку, вважала вона, можна було відкрити Андрієві правду. Мирослава зізналася, що впізнала його ще на дорозі, але свідомо не назвалася. Вона дивилася крізь запітніле вікно на розмиті дощем дерева й пояснювала: якби Андрій почув її ім’я, зникла б цінність їхньої короткої зустрічі. Він розмовляв би вже не з незнайомкою, яка потрапила в біду, а зі спадкоємицею партнерської компанії, майбутньою дружиною й частиною складного зобов’язання.
На дорозі він не чекав вигоди. Не намагався роздивитися приховане обличчя, не ставив запитань про зв’язки, не скористався чужим переляком і не просив подяки. Уперше чоловік побачив у Мирославі не пакет акцій, гучне прізвище чи таємничу самітницю. Перед ним була просто людина, якій потрібна допомога. Від цього спогаду ставало тепло, хоча разом із теплом зростала тривога.
Андрій тим часом поклав лілію до внутрішньої кишені піджака й не розлучався з нею. Він згадував погляд незнайомки, звучання її голосу й ледь помітну усмішку, яку міг розрізнити лише за очима. Подзвонити Богданові й поставити пряме запитання було найпростіше, але Андрій барився. Йому не хотілося руйнувати крихку чесність тієї зустрічі офіційним підтвердженням.
Наступного дня новинні сторінки заповнили матеріали про майбутнє весілля. Один популярний канал влаштував голосування з трьома варіантами: наречена відкриє обличчя, церемонія зірветься або наречений утече в останню хвилину. Тарас поклав телефон перед другом і з відразою повідомив, що люди вже укладають парі. Андрій погасив екран. Сперечатися з тисячами безіменних коментаторів було марно, але перетворення чужого можливого приниження на гру викликало в нього майже фізичну відразу.
Тарас усе ж запитав, чи не хоче Андрій сам побачити майбутню дружину. Той зізнався, що раніше думав про це постійно, однак після пригоди його хвилює інше. Він дістав брошку, розповів про синій плащ, машину, що зависла над схилом, і жінку, яка після пережитого переляку насамперед тривожилася за нього. Вислухавши все до кінця, Тарас усміхнувся: уперше його розважливий друг не може забути ту, обличчя якої навіть не знає.
Заперечувати Андрій не став. Його лякала не ймовірність розчарування, а сила почуття, що виникло. Якщо незнайомкою справді була Мирослава, майбутній шлюб уже не зводився до пункту договору. Якщо ж ні, за два дні він стане чоловіком майже невідомої йому спадкоємиці, а думками залишиться поруч із жінкою в синьому плащі. Жодна корпоративна загроза ще не ставила його перед таким болісним вибором…
