А вдома на нього чекав третій удар. Найважчий. Він повернувся в містечко затемна й не дійшов до сторожки.
Його взяли просто на автостанції. Двоє в цивільному й дільничний. Не били, не хамили.
Чемно попросили пройти. У відділку його завели в кабінет. Там за столом сидів майор Мельник, начальник відділу й приятель Черненка, і розглядав його майже зі співчуттям.
— Ну що ж ви так? — сказав Мельник, хитаючи головою. — Тихо жили. Ніхто вас не чіпав. А ви людину втопили.
— Кого? — глухо спитав Левченко, уже знаючи відповідь.
— Та прапорщика цього спитого, Петровича. Свідки є, що ви з ним пили, сварилися. І ось… — Мельник кивнув на стіл, де в целофановому пакеті лежали чиясь зім’ята кашкета й складаний ніж. — У вашій сторожці знайшли. Його речички. Як вони до вас потрапили, га?
Левченко дивився на ніж і все розумів. Той самий прийом.
Точнісінько той самий, що чотири роки тому. Чужі речі у твоєму сейфі. Чужі гроші.
Чужа провина. Тільки тоді з нього робили хабарника, а тепер убивцю. І довести, що це підкинули, неможливо.
Бо доводити нікому й нічим. Свідок мертвий, бухгалтер зник, слідчого перевели, а сам він — ніхто. Бродяга без документів, якого все місто й раніше вважало приблудою, а тепер із полегшенням повірить, що він ще й душогуб.
Його завели в камеру. Камера була маленька, сира, з тьмяною лампочкою під стелею. Він сів на нари, привалився до холодної стіни й заплющив очі.
Ось і все. Він знову там само, звідки почав. Він підвівся з-за столу в кафе, розмотав за місяць клубок, який сам колись так і не зміг розмотати, і все завалилося за один тиждень.
Загинув Петрович. Пропав Сашко. Кафе згоріло наполовину, а він сам сидить за вбивство, якого не скоював, і навколо стіни товщі, ніж раніше.
Він не тільки не помстився, він підставив під удар усіх, кого хотів захистити. Папку він устиг сховати ще вдень, засунув під дошку, що відстала в підлозі сторожки, щойно відчув недобре. Зараз, у тьмяному світлі камери, він перебирає її аркуші по пам’яті всоте, щоб не збожеволіти.
Висновок експерта. Довідка про залишки. І аркуш, на який він раніше майже не дивився.
Нудний папірець, який Руденко підшив просто до купи. Дозвіл на зняття печатки зі складу ПММ для термінової інвентаризації. А внизу, на візі, стояв підпис. Знайомий до нудоти.
Свій власний. Він згадав. Осінь.
Метушня. Десятки паперів на день. До нього підійшов хтось зі штабних, свій, довірений, із тих, кому не дивлячись підмахуєш, із рутинним проханням завізувати документ.
«Для порядку, товаришу майоре, комісія їде, строки горять». І він підмахнув. Не дивлячись.
Цим він сам дав Черненкові легальний доступ до складу напередодні пожежі, дозволив вивезти паливо, а Кольку і його наряд перевели туди вже внутрішнім наказом частини, про який він не знав, але який став для хлопців смертним вироком. Він сидів у камері, і від одного спогаду про цей аркуш у нього темніло в очах. Усі ці чотири роки він думав, що винен у тому, що не зумів урятувати тих хлопців, що не встиг, не дотиснув, виявився слабким.
Він ніс цю провину як хрест і вважав її несправедливою, адже він один хотів їм допомогти. Він помилявся. Його провина була куди страшніша.
Він не просто не врятував Кольку. Він сам своїм підписом, своєю довірливістю, своєю лінню вчитатися відправив його туди, у ту караулку, під той вогонь. Черненко все розрахував: і паливо вивіз, і склад спалив, і слідчого, який міг докопатися, тим самим папером зробив співучасником, щоб намертво зв’язати.
Тому, може, його тоді й не вбили. Мертвий — герой, а живий, та ще й із таким підписом, усе життя мовчатиме, боятиметься не Черненка навіть, а самого себе. Ось чому він мовчав усі ці роки: не тільки через сором за наклеп, а й через це.
Він зігнувся і вперше за дуже довгий час закрив обличчя долонями. За стіною в темному місті спокійно спала людина, яка все це придумала. Він знову переміг…
