Він був у цьому певен. У камері добре думається, коли більше нічого не лишається. Перші дні Левченко просто лежав, відвернувшись до стіни.
Він програв, і програв по-великому. Не тільки за себе, а й за всіх, кого потягнув за собою. Але людина так улаштована, що навіть на дні з часом починає ворушитися, шукати.
І на четвертий день Левченко сів на нарах, відновив по пам’яті зміст папки Руденка й почав думати не як скривджений старий, а як слідчий. Востаннє. Він перебрав усе, що знав, і зрозумів головне.
Згори Черненка не взяти. Ні через суд, ні через поліцію, ні через регіональну владу. Там усюди його руки.
Усюди люди, яким спокій дорожчий за правду. Чотири роки тому він бився саме так. Доводив правду тим, хто не хотів її чути.
І програв. Удруге наступати на ті самі граблі не можна. А отже, бити треба не згори.
Зсередини. Він почав розбирати систему Черненка по кісточках. Не як фортецю, а як живий організм, у якого є слабкі місця.
І побачив те, чого раніше в гарячці не помічав. Черненко старів. Усе, що він збудував, трималося на ньому одному.
На його зв’язках. На його минулому. На страху перед ним.
А поруч зростав Вадик Кравченко, молодий, холодний, розумний. Роками на підхваті. Роками другим.
І тут Левченко вхопився за цю думку як за рятівне коло: Вадик не був причетний до дев’яносто другого. Тоді, при пожежі, при вбитих хлопцях, Вадика ще й близько не було. Він прийшов до Черненка пізніше, уже в мирні роки.
Крадіжки, криша, підпал кафе — це на ньому. Але вбивство сімох солдатів, убивство Ткаченка, убивство Петровича — це все чиста, стара, важка кров Черненка. Не Вадика.
І ось це змінювало все. Якщо стара справа спливе, Черненко сяде по-крупному, за мокре, за військове — тут ніякі зв’язки не врятують, надто гучно. А Вадик? Вадик, якщо вчасно відскочить, якщо сам допоможе все це розкрити, не тільки вціліє, а й посяде місце, що звільниться.
Усе, про що він мріяв роками, лишаючись другим. Левченкові не треба було сварити їх. Йому треба було тільки показати Вадикові, що стара справа спливе в будь-якому разі, з ним чи без нього.
І тоді Вадик сам усе зробить. Із вигоди, зі страху, з честолюбства. Рівно так само, як колись люди самі топили Левченка, не з ненависті, а тому, що так їм було спокійніше й вигідніше.
Лишалося зробити так, щоб справа справді спливла, по-справжньому, так, щоб не відмахнутися. Руденко прийшов до нього на побачення через адвоката, записався як родич, ніхто й не перевіряв. Вони говорили впівголоса, схилившись один до одного над столом, і Левченко вперше за довгі роки говорив не про свій біль, а про справу: швидко, ясно, по пунктах.
— Слухай мене, — сказав він. — Саму справу зберігати марно. Її тут же й закопають знову. Треба, щоб вона опинилася разом у кількох руках, до яких Черненкові не дотягнутися. Перше — той твій злий слідчий, якого перевели. Його ж прибрали, щоб замовк. А він тепер в іншому районі, поза володіннями Черненка. Вези копії справи до нього. Нехай там у себе піднімає. Формально привід є. Стара військова справа — загибель людей. Черненко туди рукою не дістане.
Руденко кивав, запам’ятовуючи.
— Друге — газета. Не місцева, а регіональна, а краще з тих центральних, що в дев’яносто шостому за таке зубами тримаються. Знайди журналіста голоднішого й злішого. Віддай копії. Щойно про пожежу й сімох солдатів напишуть відкрито — все, назад не сховаєш. Убитого свідка можна втопити, слідчого перевести, а надруковане слово — вже ні.
— А ти? — спитав Руденко. — Ти тут сидиш за вбивство?
— А я тут сиджу як приманка, — тихо сказав Левченко. — Черненко тепер думає, що я знешкоджений. Він спокійний. А спокійна людина робить помилки. Він зробить те, що робить завжди: спробує мене добити. Тихо, в камері. Мало що з бродягою-вбивцею може статися. І от коли він віддасть цей наказ, йому кінець. Бо віддасть він його через Вадика. А Вадик на той час уже знатиме, що справа спливає. І вибере себе.
Руденко довго мовчав, дивлячись на нього.
— Ти дуже ризикуєш, Олеже. Він же й справді може тебе дістати раніше, ніж усе закрутиться.
— Може, — погодився Левченко. — Але інакше не вийде. Один раз я вже хотів усе зробити чисто й швидко, щоб нікого не підставити. Так у мене все й відібрали. Тепер інакше.
Він помовчав і додав, дивлячись у стіл:
— І ще ось що. Віддаватимеш копії — віддавай усі аркуші. Усі до одного. Чуєш? І той останній теж.
Руденко зрозумів, про який аркуш ідеться. Про дозвіл на розкриття складу. Про візу. Про підпис.
— Ти певен? — тихо спитав він. — Це ж тебе першого й утопить. Скажуть — співучасник. Сам дав їм доступ. Сам людей під вогонь підвів. Тебе ж потім ніхто й слухати не стане.
— Нехай, — сказав Левченко. — Я чотири роки мовчав, зокрема й через цей аркуш. Ховав його від самого себе. І щойно почав ховати, так відразу й став ніким. Більше ховати не буду. Або все, або нічого. Не хочу будувати правду на власній брехні. Досить.
Він підвів очі, і Руденко побачив у них щось, чого не бачив уже дуже давно. Не провину, не сором.
Спокій людини, яка нарешті перестала тікати від себе. Лишалося останнє й найважче. Бондаренко…
