Левченко попросив, щоб до нього пустили Оксану. Вона прийшла, бліда, налякана стінами й ґратами, але прийшла, бо не вірила ні на хвилину, що він когось убив. І він сказав їй усе.
Не пошкодував ні себе, ні її. Він розповів про дядька Колю: того забрала не випадкова пожежа — його вбили заради чужої наживи. Розповів, хто це зробив і як ця людина стала господарем усього їхнього району.
Розповів, що й кафе спалили через нього, через Левченка. А потім, дивлячись їй в очі, розповів і про себе. Про підпис під дозволом, який відкрив доступ до того складу.
Що він, Левченко, не врятував її дядька не тільки тому, що не встиг, а й тому, що сам, через довірливість, через дурість, підмахнув той папір. Оксана слухала мовчки, і по її обличчю текли сльози. Коли він закінчив, вона довго не могла заговорити.
— Навіщо ви мені це про себе розповіли? — прошепотіла вона нарешті. — Могли б промовчати. Я б і не дізналася ніколи.
— Міг би, — сказав він. — Але тоді все це було б даремно, розумієш? Якщо я і це сховаю, я нічим не кращий за нього. Він же теж усе життя ховав.
Він помовчав.
— Ти тільки батька спитай. Обережно. Спитай, що було тоді, в дев’яносто другому, коли брата ховали. Мені здається, він теж носить своє. Нехай виговориться. Легше стане.
Оксана пішла. А за день прийшов Іван Іванович.
Сам. Уперше. Сів навпроти важко, постарілий за одну ніч на десять років, і довго дивився в стіл.
— Спитала мене Оксана, — сказав він глухо. — Ото ти, значить, чого в мене тоді в кафе очима вчепився? Знав уже.
Він зітхнув, і те, що він копив у собі чотири роки, нарешті пішло назовні.
— Приходили до мене тоді, після похорону. Двоє, ввічливі. Сказали: брат твій геройськи загинув при виконанні, нещасний випадок, родині належить допомога. І дали грошей. Багато. На ті часи цілий статок. І ще сказали: живи спокійно, не бери в голову зайвого, не ходи нікуди, не питай. Воно все вже розслідуване. А будеш питати — діток шкода.
Іван Іванович підвів на Левченка мокрі очі.
— І я взяв, розумієш? Взяв гроші за брата. І мовчав. На ці гроші я «Привал» підняв. Усе життя, щодня в ньому працюю. І щодня ніби Кольчиними грошима торгую. Я думав, я сім’ю рятую. А я просто боягуз.
Левченко накрив його руку своєю.
— Ти не боягуз, — сказав він. — Ти людина. Тобі дітьми погрожували. Ти вибрав дітей. Це не боягузтво.
Він стиснув йому руку.
— А тепер у тебе є шанс сказати правду. Хочеш — скажи. Про цих двох, про гроші й про погрозу. Це ще один камінь на шальки. Але силувати не буду. Вирішуй сам.
Іван Іванович витер обличчя долонею.
— Скажу, — видушив він. — Усе скажу. Досить. Утомився я торгувати братом.
Механізм було запущено…
