Тепер лишалося тільки чекати, хто першим зірветься. Черненко зірвався рівно тоді, коли Левченко й розраховував. Першою по тихій воді пішла брижа від газети.
За півтора тижня в незалежній регіональній газеті — з тих, що в ті роки нікого не боялися, бо втрачати їм було нічого, — вийшла стаття. Без гучних імен спочатку, обережна, але з фотографіями. Згорілий склад, семеро молодих хлопців, нещасний випадок, який таким не був.
Висновок експерта про підпал, цифри нестачі й запитання, хто в дев’яносто другому відповідав у тій частині за тил і постачання та куди поділася та людина. Газету привезли в містечко рейсовим автобусом. До вечора її читало все містечко.
А ще за день із сусіднього району надійшов офіційний запит. Той самий молодий слідчий, якого перевели, щоб змусити мовчати, ініціював у себе перевірку за старими матеріалами, поза досяжністю Черненка, і офіційно витребував документи. Повільно, за всіма правилами, але невідворотно закрутилася машина, яку вже не можна було зупинити одним дзвінком, бо крутилася вона одразу в трьох місцях.
Черненко вперше за багато років відчув, що ґрунт іде з-під ніг. Він зробив те, що робив завжди. Він вирішив обрубати кінці, і найнебезпечнішою для нього зараз була людина, з якої все почалося, — та, що сиділа в камері місцевого відділку поліції.
Він покликав Вадика.
— Із кульгавим треба кінчати, — сказав він, рівно дивлячись у вікно. — Тихо. Він там сидить за мокре. От нехай із собою і покінчить, із горя. Або серце не витримає. Ти зрозумів. Домовся з ким треба, у Мельника свої люди, щоб до ранку цього майора не було.
Він сказав «майора» і сам не помітив, як назвав бродягу його старим званням.
Він уже знав, хто це, і все одно вирішив, що вбити простіше, ніж зрозуміти, чим це обернеться. Це й була та сама стара помилка, саме на неї Левченко й ставив, бо Вадик уже все прорахував. Вадик не був дурнем.
Він прочитав газету раніше за господаря, він побачив, куди йде справа, і побачив там, попереду, чітку розвилку. Піти з Черненком до кінця — означало сісти разом із ним за те мокре, до якого він, Вадик, і стосунку не мав. Відскочити вчасно — означало вціліти.
Ба більше, посісти місце, що звільниться. Усе, що Черненко будував тридцять років, могло дістатися тому, хто вчасно зрадить. І коли Черненко віддав йому наказ убити заарештованого, Вадик зрозумів, що господар сам уручив йому ніж.
Він не пішов убивати Левченка. Він поїхав у сусідній район, до того самого слідчого. І приніс йому все.
І про підпал кафе, і про те, хто і як утопив Петровича, і хто підкинув його речі в сторожку кульгавому, щоб того запроторити. А головне — підтвердив, що господар щойно наказав йому вбити заарештованого. Вадик виторговував собі життя єдиною монетою, яка в нього була, — Черненком.
А на додачу, щоб уже напевно, розшукав по своїх каналах зниклого Сашка й переконав того вийти з тіні. Старий господар однаково тоне, то краще стати свідком, ніж лишитися співучасником. І Сашко, напівмертвий від страху, привіз нарешті ті самі другі книги — подвійну бухгалтерію, де чорним по білому було видно, що нафтобаза всі ці роки крутила рівно те саме, що й склад у дев’яносто другому.
Старий злочин і новий зімкнулися в один ланцюг. Усе, що Черненко роками тримав у кулаці страхом і грошима, посипалося за кілька днів. Не від одного удару згори, а зсередини, само собою, бо кожен у цій системі, щойно запахло гаром, кинувся рятувати себе, а не господаря.
Мельник, відчувши, куди віє, раптом знайшов нестиковки у справі про вбивство Петровича й потихеньку відпустив Левченка, щоб потім, якщо що, сказати, що він-то сумнівався від самого початку. Притиснутий Кувалда здав того, хто велів палити кафе. Свідки, які боялися роками, разом наважилися, бо боятися стало вже не так страшно, як мовчати.
Левченко вийшов із камери сирого листопадового ранку. Його ніхто не зустрічав. Він постояв на ґанку відділку поліції, підставивши обличчя дрібному дощеві, і пішов до своєї сторожки пішки, через усе місто, повз кумачевий транспарант, з якого все так само по-господарськи примружувався на місто чоловік, якого вже не існувало…
