А вночі до його сторожки під’їхала одна машина, з увімкненими фарами: Черненко, навпаки, хотів, щоб його бачили. Він вийшов із машини сам, огрядний, сивий, у доброму пальті, і зупинився навпроти кульгавого чоловіка в старому бушлаті, що стояв на порозі. Він приїхав останнім, коли все вже завалилося.
Не лякати, не вбивати. Вбивати було пізно й ні до чого. Довго вони стояли й мовчали, дивлячись один на одного.
Один утратив усе колись, другий втрачав усе зараз.
— Я тебе не впізнав тоді в кафе, — сказав нарешті Черненко. — Віриш? Зовсім не впізнав. Стільки років минуло. Думав, ти давно згнив десь.
Він усміхнувся втомлено.
— Треба було мені тебе тоді, в дев’яносто другому, все-таки…
Він не договорив.
— Убити, — спокійно закінчив за нього Левченко.
— Ти не вбив. Вирішив, що живий я страшніший за мертвого. Що з тим папером, із тим підписом я до смерті мовчатиму й сам себе жерти буду.
Левченко кивнув.
— Ти майже вгадав. Чотири роки так і було.
— І чого ж не мовчав далі? — тихо спитав Черненко. — Жив би собі. Кому вона потрібна, твоя правда?
— Одній дівчині знадобилася, — сказав Левченко, — яку твої в мене на очах за руку хапали. Виявилася Кольчиною племінницею, того самого Кольки, якого ти в ту караулку загнав. Тісно в нас, Григорію Романовичу. Містечко маленьке.
Черненко здригнувся. Уперше за всю розмову на його обличчі проступило щось живе. Він дивився на цього кульгавого старого у вицвілому бушлаті, на жебрака з узбіччя, якого він рік не помічав, якого розчавив колись, як недопалок, і забув.
І повільно, по-справжньому розумів: усе, що він будував тридцять років, усю його владу, його гроші, його страх — усе це обвалив ось цей чоловік. Порожнє місце. Нікчема, якому він сам колись залишив життя з презирства.
Він програв не силі, не закону, не грошам. Він програв тому, кого ставив нижче за всіх.
— Ну, вбий! — сказав він раптом хрипко й розчахнув пальто. — Чого чекаєш? Ти ж усе життя цього хотів. Ось він я! За своїх пацанів, за дівчину! Давай!
Левченко довго дивився на нього. Він і справді цього хотів.
Чотири роки хотів. І ось стояла людина, яка забрала в нього все. Стояла й сама підставлялася, і ніхто б не дізнався.
— Ні! — сказав Левченко. — Я тебе вбивати не буду.
Він говорив тихо й дуже рівно.
— Убити — це по-твоєму. Швидко, тихо, і всі сплять. А ти тепер поживи. Поживи й подивися, як усе, що ти нажив, у тебе відбиратимуть по шматочку. Як від тебе твої ж люди відвертаються. Як про тебе в газетах пишуть на ім’я. Як тебе судять за сімох хлопців. Оце буде по-справжньому. А куля — це я тобі подарунок зроблю. Обійдешся.
Він повернувся і, важко припадаючи на хвору ногу, пішов у темряву сторожки. Черненко лишився стояти сам у світлі власних фар.
Більше вони не бачилися. Суд був довгий. Черненко не сів наступного ж дня, як це буває в кіно.
Машина крутилася повільно, зі скрипом, дехто з його колишніх друзів іще намагався йому допомогти, деякі папери ще губилися. Але стару справу про пожежу, підняту разом у трьох місцях і віддану розголосу, вже не можна було задушити. За рік із лишком колишнього господаря району засудили за організацію розкрадань і за загибель сімох солдатів у дев’яносто другому.
Строк виявився не таким великим, якого заслуговували ці злочини, але й цього вистачило, щоб людина його років вийшла на волю вже ніким. Вадик Кравченко під суд майже не потрапив. Виторгував собі своєю зрадою легку долю, як і розраховував.
Посісти місце Черненка йому, щоправда, не дали. Імперію, що лишилася без господаря, розтягли по шматках, і Вадик лишився з малим. Кувалда дістав своє за підпал.
Мельника тихо відправили на пенсію. Із Левченка зняли все. Обвинувачення у вбивстві, якого він не скоював, — само собою.
Але зняли з Левченка й підозри у старій справі з дев’яносто другого. Розібралися нарешті й із підписом під тим дозволом, визнали, що його використали втемну, повернули добре ім’я, звання, навіть якусь пенсію оформили. Він отримав назад усе, що в нього колись відібрали, і виявилося, що повертати вже нікуди.
Йому було під шістдесят, нога боліла дедалі сильніше, а того життя, яке в нього відібрали, давно не існувало. Ні дружини, ні служби, ні років. Правда повернулася, а життя — ні.
Так буває частіше, ніж хотілося б. Він не лишився в містечку. Пожив іще трохи у своїй сторожці, дочекався снігу, а навесні зібрався.
Перед відходом сходив на цвинтар, до Кольки. Постояв біля простого пам’ятника з тією самою веснянкуватою фотографією. Дістав із-за пазухи ту газетну вирізку, пожовклу, протерту на згинах, яку носив біля серця чотири роки, і закопав її тут-таки, біля огорожі.
Більше вона йому була не потрібна. Він доніс її туди, куди збирався. Бондаренки відбудували «Привал» заново, кращим, ніж був.
Іван Іванович виступив на суді, сказав усе про гроші й про погрозу і відтоді ніби розігнувся. Братом він більше не торгував. Оксана довчилася, повернулася в місто.
Перед самим відходом Левченка вона знайшла його біля сторожки, принесла вузлик із їжею в дорогу й довго не знала, що сказати.
— Куди ви тепер? — спитала вона.
— Кудись, — сказав він.
— Світ великий.
— Ви ж тепер не бродяга, — сказала вона з докором. — У вас ім’я є, пенсія, можна жити.
— Ім’я є, — погодився він.
І всміхнувся їй. Рідко, скупо, але по-справжньому.
— Дякую тобі. Ти мене тоді в кафе назад у люди повернула. Хоч і не знала.
Він закинув на плече худий мішок і пішов до траси. Оксана дивилася йому вслід, поки кульгава постать у старому бушлаті не розчинилася в ранковому мареві над дорогою. Цілий рік його тут вважали порожнім місцем.
Ніхто жодного разу не спитав, хто він і звідки. А варто було б.
