На цьому зв’язні записи Назара закінчуються. Усе, що вдалося відновити далі, збереглося в окремих відеофрагментах, уривках аудіо й розповідях людей, які бачили лише частину того, що відбувалося. Жоден із цих матеріалів не давав повної картини, але разом вони продовжували історію з того місця, де обірвався голос водія.
Розпочата тієї ночі трансляція справді показала два білі рефрижератори на сірій дорозі неподалік від міста. Камера тремтіла, зображення часом розсипалося на квадрати, однак кілька деталей розрізнялися виразно. Задня стулка однієї машини була прочинена. Із щілини клубочилася холодна пара, а на асфальті лишалися темні плями, не схожі на воду.
Казали, що вже за добу ролик намагалися видалити з усіх сторінок, де він з’явився. Одні копії зникали, інші переставали відкриватися, але наполегливе стирання дало зворотний результат. Люди зберігали файл, пересилали його знайомим і викладали знову. Чим швидше зникала чергова публікація, тим більше нових копій встигало розійтися.
Якість запису не дозволяла розрізнити номери чи обличчя, а саме відео не пояснювало, звідки прибули машини й куди попрямували далі. Однак разом із ним поширювалися попередні аудіофрагменти: удари з кузова, стогін, короткі команди на закритому майданчику. Окремо кожен матеріал можна було оголосити випадковістю або підробкою. Зібрані разом, вони повторювали подробиці розповіді Назара.
Пізніше кілька людей стверджували, що бачили короткий сюжет у закордонних новинах. На екрані показували нічну трасу, білі кузови й розмиті постаті біля відчинених дверей. Голоси звучали незнайомою для глядачів мовою, а внизу з’явився перекладений рядок про підозру в незаконному перевезенні людей і чутливого обладнання під виглядом санітарного вантажу.
Імені водія не називали. Не звучали ні прізвища керівників, ні позначення бази. У репортажі йшлося лише про те, що один з учасників перевезень відмовився далі мовчати. Упізнати в цій людині Назара могли тільки ті, кому вже були відомі його записи й розповідь про нічні рейси.
За непідтвердженими повідомленнями, після витоку на закритих майданчиках встановили додаткові камери, водіїв почали перевіряти частіше, а маршрути змінили. Десь припинив роботу один склад, десь зник керівник, якого згодом ніхто з колишніх підлеглих не зустрічав. Прямого зв’язку між цими подіями ніхто не довів. Що сталося з Максимом, Тарасом і полоненим, якого Назар намагався врятувати на занедбаній базі відпочинку, достеменно встановити теж не вдалося.
Одного разу на міській стіні з’явився напис крейдою: «Я перевожу померлих, але не кожен у кузові вже мертвий». Хто залишив його, так і лишилося невідомим. Невідомим лишилося й інше: чи встиг Назар завершити останню поїздку на старій легковій машині, чи його зупинили раніше, ніж розпочата ним трансляція обірвалася.
Останні збережені кадри закінчувалися невдовзі після появи двох рефрижераторів. Подальше не потрапило ні на відео, ні в зв’язну розповідь. Запис не відповідав на запитання про долю Назара, але зберігав те, заради чого він повернувся на трасу: білі машини, прочинені двері, холодну пару й сліди на дорозі.
Після того як частина правди вийшла назовні, білий рефрижератор на нічній дорозі перестав бути просто машиною. За тонкою промерзлою стінкою могли бути тіла, сховані ящики й людина, ще здатна подати знак. Для Назара ця стінка стала межею між звичним мовчанням і спробою допомогти. Його останній запис обірвався раніше, ніж з’ясувалося, чи вдалося йому довести цю спробу до кінця.
