Квиток відразу видався невагомим. Затримання Максима означало, що частину матеріалів уже знайшли або знайдуть найближчими хвилинами. Пошук джерела перестав бути загрозою на майбутнє. Навіть якщо моє ім’я поки що не пролунало, воно було десь зовсім поруч.
За склом стояв готовий автобус. Пасажири здавали сумки, сміялися, сперечалися по телефону. Я міг вийти на посадку й сказати собі, що зробив досить: ризикнув, записав, передав. Далі нехай діють інші.
Натомість я розірвав квиток, зім’яв обидві половини й викинув їх. Потім попрямував не до платформи, а до виходу в місто.
Рішення не принесло полегшення. Я не відчув себе сміливішим і не повірив, що тепер неодмінно чиню правильно. Просто зрозумів: в автобусі дивитимуся на вогні, що віддаляються, і до кінця життя чекатиму новини про те, що записи оголосили вигадкою. Страх лишився тим самим, тільки напрямок змінився.
Якщо Максима взяли, у мене лишалося кілька годин. Якщо флешки опинилися у слідства або в людей із бази, вони вже вивчали обличчя, голоси й маршрути. Але частина копій могла встигнути піти назовні. Щоб їх не оголосили підробкою, потрібне було нове підтвердження — живе, відкрите й доступне одразу багатьом.
Додому я повернувся ненадовго. За десять хвилин склав документи, трохи готівки й кілька речей. Найважливішою була запасна карта пам’яті з надиктованими маршрутами — моїми й тими, які довелося почути в загальному зв’язку. Вона лежала окремо від переданих Максимові файлів.
На базу я не поїхав. Звертатися до знайомих теж було небезпечно. У далекого сусіда взяв до ранку стару легкову машину, пояснивши це терміновою поїздкою. Він не став ставити запитань.
Я попрямував туди, де починалася майже кожна моя робоча ніч, — на трасу. Тепер без рефрижератора, перепустки й людей за спиною. План був простим лише на словах: вибрати ділянку, якою регулярно проходили білі машини, закріпити запасний телефон біля лобового скла й почати пряму трансляцію, щойно з’явиться колона.
Зупинившись на узбіччі, я перевірив заряд, зв’язок і кут камери. У кадр потрапляли обидві смуги, з’їзд і частина лісосмуги. Якщо мене затримають, відео все одно встигне з’явитися в мережі. Якщо зв’язок обірвуть, бодай перші хвилини лишаться в тих, хто під’єднається.
Я кілька разів запускав тест і видаляв його, переконуючись, що зображення не надто темне. Потім продиктував у камеру дату, опис машин і мету спостереження. Голос звучав чужим. Я не називав місця й людей повністю, щоб не встигнути видати тих, хто ще міг бути в безпеці, але пояснив головне: рефрижератори використовують не лише для офіційних перевезень, а попередні записи могли опинитися в тих, хто зацікавлений у їхньому знищенні.
Очікування розтягнулося. Кожна вантажівка, що наближалася, змушувала вмикати екран, і щоразу це виявлялася звичайна фура. У темряві я знову відчув себе тим водієм із першого рейсу, який стояв біля зламаного холодильника й не наважувався відчинити двері. Тільки тепер металева стінка була не за спиною, а попереду, десь на дорозі.
Небо поступово темнішало. Зустрічні фари спалахували й зникали, радіоприймач шепотів новини. Можливо, там уже готували повідомлення про затримання провокатора. Можливо, поки що воліли мовчати. Траса не помічала ні мого страху, ні того, що в кишені лежить останній доказ.
Я вимкнув радіо й слухав ніч. Десь удалині пройшов важкий двигун. Потім іще один. Над обрієм з’явилися дві пари високих білих вогнів, характерних для вантажівок. Я ввімкнув трансляцію, поклав руки на кермо й приготувався їхати слідом за машинами, з яких усе почалося…
