За день зателефонував Тарас. Він попросив терміново зустрітися подалі від бази. Ми вибрали стару автостоянку, де колись ремонтували маршрутні мікроавтобуси. Тепер між покинутими машинами сидів один байдужий охоронець, якого не цікавили відвідувачі.
Тарас виглядав так, ніби не спав кілька ночей. Привітання він пропустив.
— До мене дійшов слух, що та засідка була спектаклем.
Спершу я вирішив, що він говорить про документи чи саму причину зупинки. Але з того, як Тарас уникав дивитися в мій бік, стало ясно: йдеться про все, включно зі зброєю, хаосом і людиною, яка підвелася серед мішків. У пам’яті знову виникла спокійна рука з пістолетом. Те, що я сприйняв за зіткнення двох груп, могло бути заздалегідь підготовленою сценою, де кожен водій ставав піддослідним.
— Що означає спектаклем?
Він озирнувся й понизив голос.
— Кажуть, люди в чорному працювали на тих самих керівників, що стоять над нашою базою. Колону могли перевіряти: дивитися, хто беззастережно відчинить, хто кинеться тікати, а хто почне вигадувати власний план.
Якщо чутка була правдивою, в єдину картину складалися й інші деталі: пост, про який Романа не попередили по зв’язку; надто швидке рішення пропустити нас після пострілу; відсутність інтересу до документів і техніки; слова «ми вас не бачили». Вантаж могли зупинити в будь-якому місці, однак вибрали ділянку, де водіям нікуди було подітися. Можливо, їх цікавили не ящики, а наша поведінка.
По спині пройшов холод. Якщо Тарас не помилявся, убивство людини всередині кузова теж могло бути частиною перевірки або допустимою для організаторів ціною.
— Нагорі впевнені, що інформація йде журналістам, волонтерам або далі, за межі регіону, — продовжив Тарас. — Джерела поки не знайшли, але коло водіїв маленьке. Ми обоє в списку.
— Чому ти?
— Я надто давно тут. Багато чув, бачив і надто старанно мовчав. У таких людей підозра з часом стає звичкою: якщо свідок іще живий, значить, одного дня може заговорити.
Він подивився мені просто в обличчя.
— Тобі треба зникнути сьогодні.
— Куди?
— Куди завгодно, аби подалі звідси. Якщо вони вирішать, що запис зробив ти, сам знаєш, чим це закінчиться.
Я справді знав.
— А ти що робитимеш?
Тарас знизав плечима.
— Залишуся. Тут дружина, діти, все життя. Можливо, я просто давно звик боятися. У тебе поки є кілька годин, і це більше, ніж зазвичай дають.
Зі стоянки я поїхав першим-ліпшим таксі. У голові сперечалися три рішення: негайно вибратися з міста будь-яким транспортом; лишитися й удавати колишнього слухняного водія; замкнутися вдома й чекати нічного удару в двері.
Таксист запитав адресу. Я назвав автовокзал.
У залі очікування було майже порожньо. Кілька пасажирів сиділи біля сумок, хтось пив чай із пластикового стаканчика, диспетчер рівним голосом оголошував відправлення. На табло будь-який пункт здавався водночас далеким і ненадійним.
Одна частина мене повторювала: якщо поїдеш, кинеш Тараса, Максима й тих, кого ще повезуть у холоді. Інша відповідала: залишишся — дуже скоро сам опинишся за пломбою.
Я спостерігав за звичайними пасажирами й заздрив тому, як просто для них виглядав від’їзд. Жінка поправляла ремінь на сумці, літній чоловік перечитував час на квитку, хтось роздратовано шукав розетку. Для них автобус був лише транспортом. Для мене — межею між спробою врятуватися й рішенням повернутися туди, де мене вже шукали. Жоден варіант не обіцяв безпеки: мережа могла дотягнутися до іншого міста, а втеча лише підтвердила б підозри.
Я купив квиток на рейс, що вирушав за сорок хвилин у місце, де не було ні родичів, ні знайомих. Сів, стискаючи тонкий папір як єдиний шанс, що лишився. Тоді в кишені завібрував запасний телефон, яким я майже не користувався.
З невідомого номера надійшло повідомлення: «Максима затримано. Триває обшук, шукають носії. Якщо ще не поїхав — тікай»…
