Ранок почався з Міри. Вона прокинулася близько пів на восьму, і з першого ж крику стало ясно: дитині краще. Це був уже не вчорашній слабкий плач, а нормальна вимоглива заява голодної людини, яка має намір негайно отримати сніданок.
Олеся зайшла до дитячої, торкнулася лоба, поставила термометр. Тридцять сім рівно. Міра дивилася на неї з виразом цілковитого подиву: чому обслуговування затримується?
— Вижила, — сказала Олеся вголос. Незрозуміло кому — собі, доньці, ночі, яка нарешті закінчилася.
Назар спав у вітальні на дивані. Не пішов до себе, заснув як був. На нього хтось накинув плед; Олеся не пам’ятала, вона сама чи він машинально взяв його вночі. Вона погодувала Міру, вмилася, поставила чайник. Коли повернулася, Назар уже сидів на дивані й дивився у вікно.
— Як вона?
— Тридцять сім. Голос командний. Значить, ожила.
Він кивнув і провів долонею по обличчю жестом людини, якій трьох годин сну явно замало.
— Кава? — спитала Олеся.
— Так. Дякую.
Вони сиділи за кухонним столом. Міра лежала на килимку поруч і вивчала власні руки з таким виглядом, ніби відкрила два нові предмети у світі й тепер оцінювала їхню користь. За вікнами шумів сад. Галина Савеліївна по суботах приходила пізніше, і будинок ще належав тільки їм трьом.
Розмова про ніч не почалася одразу. Обоє знали, що вона потрібна, але не в перші хвилини. Спочатку кава. Спочатку переконатися, що в Міри справді немає жару. Спочатку дозволити ранку стати ранком.
Потім Назар поставив чашку.
— Я хочу, щоб ти розуміла: те, що я сказав уночі, не було сказано від утоми. Або від страху. Або тому, що момент такий. Я не кажу о третій ночі речей, від яких вранці відмовляюся.
— Знаю.
— Звідки?
— Ти взагалі не кажеш того, чого не маєш на увазі. Я зрозуміла це ще в лікарні.
Він трохи помовчав.
— Тоді скажи мені, чого хочеш ти. Не що розумно. Не що зручно. Не що матиме правильний вигляд. А чого ти хочеш.
Олеся подивилася на Міру. Дівчинка нарешті впіймала свій кулак і засунула до рота з виглядом переможниці.
— Хочу, щоб усе було справжнім, — сказала Олеся. — Не тому, що так склалося і всім зручно. Не тому, що ти добрий, а я вдячна. По-справжньому.
— Я розумію.
— І хочу, щоб Міра знала тебе як батька. Не як опікуна, не як людину, в якої ми живемо. Як тата. Якщо ти справді готовий до цього слова.
— Готовий, — відповів Назар без паузи.
— Надто швидко.
— Олесю, я думаю про це чотири місяці. Це не швидко.
Вона дивилася на нього й не бачила й тіні вагання. Не тому, що він не вмів сумніватися. Умів. Просто тут сумнівів не було.
— Тоді так, — сказала вона. — По-справжньому…
