Наступні два місяці минули тихо й водночас були сповнені подій, які не потребували гучності. Нічого не руйнувалося, не вимагало термінових рішень, не перевіряло їх на міцність щохвилини. Але кожен день складав нове: сніданок утрьох, дитячий сміх, робочі дзвінки Назара за зачиненими дверима, Олеся на кухні поруч із Галиною Савеліївною, вечірній чай, Міра, що засинає то в матері, то в нього на руках.
Олеся не переїхала до основного будинку одразу. Їй потрібен був час, щоб це не виглядало втечею з одного становища в інше. На початку зими, коли Мірі виповнилося пів року, все сталося майже без слів. Кілька її речей опинилися в кімнаті основного будинку. Потім ще кілька. Дитяче ліжечко переїхало туди ж. Флігель спорожнів до наступного літа.
Галина Савеліївна спочатку робила вигляд, що нічого особливого не помічає. Потім одного разу за сніданком поставила перед Олесею тарілку й сказала:
— Давно пора.
— Що саме?
— Усе, — відповіла вона й пішла до плити.
Назар почав процедуру всиновлення. Ростислав Петрович одразу попередив: швидко не буде. Довідки, комісія, заява, суд, очікування. Мінімум кілька місяців, іноді більше. Назар вислухав, сказав «добре» і наступного дня почав збирати документи.
У січні Мірі виповнилося сім місяців. Вона вже сиділа з підтримкою, тягнулася до всього, що було в межах досяжності, і особливо любила телефон Назара. Він давав їй вимкнений апарат, і вона вивчала його з діловим виразом, ніби перевіряла новий прилад перед запуском.
— Керуватиме складами, — сказав Назар одного вечора.
— Буде ветеринаркою, — заперечила Олеся.
— Це твоя мрія.
— Вона моя донька.
— І моя.
Олеся подивилася на нього й усміхнулася. Це «і моя» все ще було новим, дивовижним, але вже не чужим. Воно входило в життя природно, як світло вранці.
У лютому Назар зробив пропозицію. Без ресторану, без заздалегідь підготовленої промови, без ставання на коліно. Міра щойно заснула, у каміні горів вогонь, Олеся сиділа на дивані, підібгавши ноги. Назар вийшов із кімнати й повернувся з маленькою коробкою.
— Ось, — сказав він.
Усередині була каблучка з білого золота. Проста, тонка, без зайвої ошатності.
— Я не говоритиму довго. Ти знаєш, що я маю на увазі.
Олеся дивилася на каблучку й чомусь думала не про весілля, а про те, що він знову вгадав: їй не потрібна була промова, розрахована на красиву сцену. Їй був потрібен цей спокійний голос.
— Знаю.
— Тоді?
— Так.
Він надягнув каблучку. Вона підійшла ідеально. Як і все, що робив Назар, це виглядало випадковістю лише для тих, хто погано його знав. Він десь, колись запам’ятав розмір. Не спитав, не виказав себе, просто запам’ятав…
