Весілля було в березні, невелике, чоловік на двадцять. Ліда приїхала з міста й почала плакати майже одразу, хоча заздалегідь клялася, що триматиметься гідно. Мати Олесі вперше в житті летіла літаком і виглядала урочистою, настороженою й трохи приголомшеною. Ростислав Петрович прийшов із дружиною. Кілька колег Назара, яких Олеся вже знала на ім’я, трималися з поважною теплотою, ніби давно зрозуміли: у домі господаря сталося щось важливіше за всі контракти.
Галина Савеліївна приготувала стіл і відмовилася сідати з гостями.
— Я потім. Мені на кухні спокійніше.
Ніхто не став сперечатися. Вона була щаслива по-своєму, і це видавало не слова, а те, як вона рухалася кухнею: швидко, зібрано, з виглядом людини, яка нарешті побачила дім таким, яким він має бути.
Міра на церемонії сиділа в Назара на руках у білій сукенці, яка їй не подобалася з першої хвилини. Вона намагалася схопити тканину, тягнула її до себе, морщилася й вимагала свободи. Назар відволікав її вимкненим телефоном. Фотограф устиг упіймати момент: Назар дивиться на Олесю, Міра з абсолютною серйозністю вивчає телефон, Олеся сміється. Пізніше цей знімок повісили у вітальні…
