Рішення суду про всиновлення прийшло в травні. Ростислав Петрович зателефонував ближче до полудня. Назар був у місті, Олеся — у саду з Мірою. Трава вже піднялася, яблуні стояли в молодому листі, на пледі біля дівчинки лежали дерев’яні кубики.
— Олесю, заяву задоволено, — сказав юрист. — Вітаю. Тепер офіційно.
Вона опустила телефон і подивилася на доньку. Міра сиділа на траві й з величезним інтересом тягнулася до ромашки.
— Ну от, — сказала Олеся. — Тепер у тебе є тато. За всіма документами теж.
Міра вислухала новину серйозно, потім спробувала з’їсти квітку.
— Квіти не їдять, — сказала Олеся й забрала ромашку.
Донька обурилася, але швидко знайшла новий об’єкт — маленького жука, який повз по краю пледа. Спостереження вимагало всієї її зосередженості.
Олеся зателефонувала Назарові. Він відповів після першого гудка.
— Знаю. Ростислав Петрович уже написав.
— Тоді навіщо я телефоную?
— Щоб я почув твій голос. Як ти?
Олеся подивилася на сад, на плед, на доньку, яка вивчала жука так, ніби перед нею відкривалася таємниця світобудови.
— Добре. Дуже добре.
— Я сьогодні приїду раніше.
— Приїжджай.
Вона прибрала телефон. Будинок стояв за її спиною — великий, світлий, із широкою верандою й вікнами, які вона колись мила в першу весну свого нового життя. За документами він, можливо, ще не належав їй у всіх сенсах, але за тим головним, що не вписують у папери, давно став її домом.
Іноді, у такі тихі хвилини, Олеся згадувала палату в пологовому відділенні. Білі стіни. Міру на руках. Власний страх, такий щільний, що за ним не було видно жодного виходу. І двері, які відчинилися. Назар тоді увійшов, побачив її й зупинився з обличчям людини, яку раптом наздогнало минуле.
Вона думала тоді, що це випадковість. Збіг. Але тепер їй здавалося: деякі збіги надто точні, щоб бути порожніми. Зелені гойдалки в старому дворі. Склянка морсу, винесена чужій дівчинці. Підручник фізики на колінах. Кілька років, тиша, втрати, дороги, які ніби розходилися назавжди, а потім усе одно привели сюди — до саду, до будинку, до дитини, яка дивилася на світ з абсолютною довірою.
Міра підвела голову й подивилася на матір.
— Усе добре, — сказала Олеся. — У нас усе добре.
Міра, схоже, була згодна. Вона знову повернулася до жука.
