У коридорі знову пахло хлоркою, лікарняним теплом і супом, який, мабуть, привезли на сусідній поверх. Лариса Федорівна чекала біля поста, тримаючи папку притиснутою до грудей.
— Ну як?
— Почекаємо до завтра, — відповів Назар.
Вона уважно подивилася на нього, але запитань не поставила. Напевно, з його обличчя було ясно: розмова пішла зовсім не так, як планувалося. Назар вийшов на вулицю, сів у машину й усю дорогу до офісу дивився у вікно, майже не розрізняючи будинків. Він уперше за багато років зробив крок, який не прорахував до кінця. Дивно, але страху від цього не було. Лише напруження, як перед відчиненням дверей, за якими може виявитися не те, чого ти очікував, а те, що тобі було потрібно.
Наступного ранку він приїхав о десятій. Жодного точного часу вони не призначали, але раніше здалося б надто наполегливим, а пізніше він би просто не витримав. Лариса Федорівна зустріла його в холі з виразом людини, якій уже повідомили головне.
— Вона згодна, — сказала головлікарка, щойно він устиг привітатися. — Вранці попросила передати. Питає, коли її зможуть виписати й забрати.
У Назара всередині щось розтиснулося. Навіть не полегшення — радше відчуття, ніби він довго тримав повітря в грудях і лише зараз помітив, що не дихав.
— Виписка коли можлива?
— Післязавтра, якщо аналізи залишаться хорошими. З дитиною все спокійно, у матері ускладнень немає.
— Я пришлю машину.
Лариса Федорівна знизила голос, хоча навколо нікого не було.
— Назаре Климовичу, ви розумієте: якщо мати відмову не підписує, наша попередня домовленість…
— Закрита, — сказав він. Без різкості, але так, що продовжувати було безглуздо. — Усе, що потрібно повернути чи оформити, Ростислав Петрович уточнить. Жодних питань із мого боку не буде.
Головлікарка кивнула. Ця відповідь, здається, її влаштувала. До палати Назар увійшов сам. Олеся вже не лежала в ліжку. Вона сиділа біля вікна на стільці, телефон крутила в руках, але на екран не дивилася. Міра спала в ліжечку поруч, новонароджене личко за ніч трохи розгладилося.
— Доброго ранку, — сказав Назар.
— Доброго.
Він підійшов до ліжечка й подивився на дівчинку. Спала вона ґрунтовно, як людина, впевнена, що найголовніше за неї поки вирішать дорослі.
— Ти добре подумала?
— Усю ніч, — відповіла Олеся. — Не скаржуся. Просто кажу.
— Було щось, що заважало погодитися?
Вона підвела на нього очі.
— Є питання. Ти одружений?
— Ні.
— Жінка є? Постійна, не постійна — будь-яка, яка потім прийде й скаже, що я тут зайва?
— Ні.
— Тоді як це виглядатиме? Ти один у великому будинку, я з новонародженою дитиною живу поруч. Що говоритимуть люди, мені не особливо важливо. Я давно від цього відвикла. Але мені треба розуміти, що в тебе в голові. Я не хочу через три місяці з’ясувати, що ти пропонував не роботу.
Назар сів на край другого ліжка, як і вчора. Її прямота не дратувала — навпаки, він поважав її за цю спробу заздалегідь поставити межі.
— Я пропоную рівно те, що сказав. Флігель окремий, вхід окремий, кухня своя. Ти живеш сама, я — сам. Перетинаємося по дому й по господарству. Галина Савеліївна веде все давно, але їй потрібна допомога. Ти оформлена офіційно, отримуєш зарплату. Інших умов немає.
— І ти нічого не чекатимеш?
— Не чекатиму, — відповів він одразу, не давши їй договорити. — Ні вдячності такого роду, ні залежності, ні покірності. Нічого, про що ти зараз думаєш.
Вона кілька секунд мовчала.
— Я повірю. Але якщо щось піде не так, я поїду. З Мірою. Шукатиму інший шлях.
— Домовилися.
— І зарплата має бути нормальною. Не подарунок. Якщо я працюю, я працюю чесно. І платити мені треба як працівникові.
— Ставка буде майже вдвічі вищою за твою попередню. Харчування й житло окремо, за рахунок дому. Підходить?
З її обличчя він зрозумів, що підходить. Надто підходить, щоб вона дозволила собі показати це одразу. Олеся відвела погляд до вікна, ніби перевіряла небо на чесність.
— Підходить.
— Тоді післязавтра об одинадцятій приїде машина. Водія звати Тарас, він давно зі мною працює, надійний. Твої речі де?
— У гуртожитку. Небагато: дві валізи й коробка.
— Надішли адресу. Він спочатку заїде туди, потім сюди.
Олеся кивнула. Потім раптом спитала — не по темі, ніби запитання випало з іншого часу:
— Ти пам’ятаєш ваш двір?
— Пам’ятаю.
— Гойдалки? Зелені дерев’яні.
— Батько робив. Звісно, пам’ятаю.
— Я майже все літо на них сиділа. Твої батьки ніколи мене не проганяли. Одного разу твоя мама винесла мені морс і бутерброд із сиром. Просто так. Я тоді чомусь запам’ятала. Вдома мене теж годували, нічого особливого. Але оцей стакан морсу від чужої людини… не знаю. Ніби хтось помітив, що я є.
Назар мовчав. Мати справді була такою: не міркувала про доброту, не оголошувала її вголос, просто бачила дитину у дворі й виносила їй їжу.
— Як вони? — спитала Олеся.
І відразу все зрозуміла з його обличчя.
— Пробач. Давно?
— Давно.
— Обоє?
Він кивнув.
— Пробач, — повторила вона. Тепер тихо. Не з ввічливості, а по-справжньому.
Міра в ліжечку заворушилася, засопіла, ніби шукала ротиком повітря. Олеся підвелася миттєво. Назар помітив цей рух: автоматичний, точний, без паузи між звуком і дією. Вона взяла доньку, притисла до себе, трохи похитала. Дівчинка заспокоїлася.
— Їсть нормально? — спитав він.
— Поки грудьми. Медсестра каже, все добре.
— У будинку підготують дитячу. Ліжечко, пеленальний столик, нічник, що ще потрібно — надішли список.
Олеся подивилася на нього дивно. Назар не одразу зрозумів цей погляд. Потім здогадався: вона не звикла, щоб допомога звучала так спокійно. Без захватів, без «ми все для вас», без театральної щедрості. Просто: що потрібно — скажи.
— Ліжечко з бортиками, — вимовила вона після паузи. — Нічник. Пеленальний столик, якщо вийде. Решту я з часом сама.
— Вийде. Надішли список сьогодні.
Він підвівся.
— Назаре.
— Так?
— Дякую.
Він похитав головою.
— Ми домовилися про роботу. Нехай це буде контракт, Олеся. Так тобі буде легше.
— А тобі?
Він на секунду затримав погляд на Мірі.
— Мені теж…
