Низьке небо нависало над лісом, і рідкий холодний дощ стікав по хвої старих ялин. Назар майже не спав після прослуханого запису. Голос Левка Романюка повертався знову й знову, ніби застряг не в ноутбуці, а просто під ребрами. «Нехай правда вийде назовні». Пілот говорив це вже не для себе. Він говорив тому, хто колись знайде уламки й не відвернеться.
Назар сидів біля слабкого вогню під кам’яним виступом і дивився на чорний кейс. Тепер він бачив у ньому не просто секретну техніку. Це був доказ, щільний, важкий, захищений мовчанням. Але доказ нічого не змінює, доки лишається в руках однієї людини, загубленої в лісі.
Потрібно було передати сигнал.
Він знав місце, де міг спробувати це зробити. На одному з пагорбів, глибоко серед старих геологічних стежок, стояла покинута радіостанція. Її збудували десятиліття тому, коли в цих горах шукали руду. Геологи зв’язувалися звідти з базою, передавали координати, просили погоду, повідомляли про знахідки. Потім роботи згорнули, люди пішли, антена заіржавіла. Але старе обладнання інколи переживає тих, хто його покинув.
— Ходімо, — сказав Назар.
Сивий підвівся відразу. Його шерсть потемніла від дощу, але очі залишалися ясними й уважними.
Дорога зайняла майже весь день. Ліс ставав густішим, мокрі гілки чіплялися за одяг, мох оманливо ковзав під черевиками. Назар кілька разів зупинявся, перевіряючи сліди, і щоразу переконувався: прямої погоні поки немає. Але це не заспокоювало. Після снайпера він розумів, що ворог може не шуміти, не поспішати й усе одно бути поруч.
Надвечір дерева порідшали. На вершині невисокого пагорба показалася стара будівля. Дошки стін потемніли, частина даху провалилася, вікна зяяли порожніми очницями. Поряд стояла іржава металева щогла, обвита сухою травою.
Сивий обійшов будівлю кругом, принюхався біля дверей, потім повернувся до Назара.
— Чисто, — сказав чоловік, хоча більше довіряв псові, ніж власним словам.
Усередині пахло вогкістю, пилом і гнилими дошками. Старі столи стояли криво, на підлозі валялися уривки дротів, у кутку темніли мертві акумулятори. Але передавач залишався на місці: велика металева коробка з ручками, шкалами й вицвілими позначками. Назар провів рукою по корпусу. Залізо було холодним, але міцним.
Він зняв бічну панель. Дроти всередині виявилися цілими. Акумулятори давно померли, зате під столом знайшовся ручний генератор. Якщо крутити досить довго, передавач можна було оживити на кілька хвилин. Назар під’єднав кабелі, перевірив контакти, потім узявся за рукоять.
Перші оберти нічого не дали. Потім усередині передавача здригнулася маленька лампочка. Із динаміка посипався сухий тріск.
Назар налаштував частоту й натиснув кнопку передачі.
— Тут приватне повідомлення. Прийом.
Відповідь прийшла не відразу. Кілька секунд були тільки перешкоди. Потім слабкий, далекий голос промовив:
— Станціє, повторіть.
Назар випростався.
— Говорить Назар Дорошенко. У мене дані про військовий інцидент і незаконну операцію. Потрібно прийняти координати і…
Сивий різко підвівся.
Гарчання було низьким, глухим. Назар обірвав фразу й подивився в розбите вікно. Між деревами, на старій дорозі, стояли два темні позашляховики. Двері відчинялися одна за одною. З машин виходили озброєні люди. Біля передньої машини стояв Роман Гайдук — високий, широкоплечий, у темній куртці. Навіть здалеку його спокій здавався гіршим за злість.
Він підняв рацію й сказав щось коротко. Потім подивився просто на радіостанцію, ніби бачив Назара крізь стіни.
— Відстежили, — прошепотів Назар.
І тоді він згадав про кейс.
На екрані ноутбука, під’єднаного до пристрою, блимнув маленький символ. Мережа. Спроба з’єднання. Кейс сам шукав канал.
Назар похолов. Маяк. Не тільки захист, а й маяк. Ось чому їх знаходили біля хати, у шахті, на радіостанції. Він висмикнув кабель, але зрозумів, що запізно: сигнал уже пішов.
Перший постріл розбив вікно. Скло й труха бризнули всередину. Сивий загарчав і метнувся до стіни. Назар схопив рушницю, перекинув важкий стіл і опустився за ним.
Зовні голос Гайдука рознісся пагорбом:
— Назаре! Віддай кейс і виходь. Це не твоя війна.
Відповіддю став постріл Назара. Куля вдарила в край машини, змусивши одного з бійців стрибнути за укриття. Тут же по станції відкрили вогонь. Старі дошки тріщали, пил сипався зі стелі, шкали передавача лускали одна за одною.
Назар зрозумів, що втриматися тут неможливо. Будівля стара, стіни тонкі, виходу на переговори немає. Він схопив кейс і ноутбук, підштовхнув Сивого до задніх дверей.
— Назад!
Двері він вибив плечем. За ними починався крутий мокрий схил. Назар стрибнув униз, послизнувся, втримався на одному коліні й тут же побіг. Кулі свистіли над головою, збивали кору з дерев. Сивий мчав поруч, інколи майже торкаючись його стегна.
Згори долинув наказ Гайдука:
— Не дати піти!
Але ліс уже приймав Назара в себе. Він петляв між деревами, ішов під низькі гілки, спускався в улоговини, вибирав камінь замість м’якої землі. Довго, до темряви, він не дозволяв собі зупинитися. Лише коли шум погоні став далеким і розпався на звичайні звуки ночі, Назар опустився на мокрий камінь.
Сивий важко дихав поруч. Назар подивився на кейс. Тепер таємниця стала яснішою й небезпечнішою. За всім стояло не просто засекречене перевезення. Існувала програма, пов’язана з джерелом енергії, настільки незручною і страшною, що її приховували навіть від тих, хто формально мав знати. А кейс був ключем — і водночас слідом, за яким його знаходили.
Назар повернув голову в бік далекої улоговини, де лежав розбитий гелікоптер.
— Отже, доведеться повернутися до початку, — сказав він.
Сивий тихо видихнув. Десь за горами знову пройшов слабкий гул гвинтів, і в темніючому лісі він прозвучав як попередження… 👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
