Назар притиснувся до холодного борту. Ліс навколо здавався нерухомим. Ні спалаху, ні руху, ні тріску гілки. Стрілець сидів далеко й працював спокійно. Це означало, що за ним спостерігали давно. Можливо, ще з тієї миті, як він наблизився до улоговини.
Тримаючи реєстратор під курткою, Назар поповз уздовж корпусу. Сивий рухався поруч, майже торкаючись його плеча. Ще один постріл збив кору з дерева над головою. Назар різко схопився й кинувся вниз схилом. Він розумів: снайперу потрібна частка часу, щоб перенести приціл. У лісі ця частка могла стати життям.
Він не біг прямо. Перестрибнув через каміння, пішов струмком, повернув там, де мох приховував слід, потім пройшов кілька метрів голим сланцем. Сивий повторював його шлях без команди. За годину, коли дихання стало рваним, а серце глухо стукало десь у горлі, Назар переконався: безпосередню погоню збито.
Надвечір він знайшов кам’яну нішу під схилом. Низький виступ закривав її від дощу, навколо лежали великі валуни. Назар розклав зовсім маленьке багаття, сховавши полум’я між камінням, щоб світло не йшло далеко. Сивий ліг поруч, важко дихаючи, але його очі не переставали стежити за темрявою.
Назар дістав реєстратор і під’єднав його до ноутбука. Екран довго залишався чорним. Потім з’явилася смуга завантаження. Чоловік мимоволі затамував подих.
— Ну ж бо, — прошепотів він.
За хвилину відкрився пошкоджений аудіофайл. Спершу йшло шипіння, тріск, уривки перешкод. Потім прорізався чоловічий голос — втомлений, стиснений, але дивовижно рівний.
«Якщо хтось почує цей запис…»
Назар присунувся ближче.
«Мене звати Левко Романюк. Я командир екіпажу».
На тлі вили прилади, глухо працювали гвинти. Голос пілота тремтів не від паніки, а від зусилля втримати себе в руках. Назар уявив людину в кабіні: обвітрене обличчя, стиснуті губи, погляд на прилади й чорну стіну гір попереду. Такі люди не кидають машину до останнього.
«Ми перевозимо експериментальний енергетичний модуль. Нам повідомили, що це наукова розробка. Це неправда».
Шум посилився, запис на кілька секунд провалився, потім голос повернувся.
«За нами йдуть свої. Наказ змінено. Вони хочуть знищити гелікоптер».
У радіоефірі виник інший голос — сухий, без жодного хвилювання.
«Борт двісті чотирнадцять, наказ командування: знищити вантаж. Повторюю: знищити разом із носієм».
Назар відчув, як холод проходить між лопатками. Слово «носій» прозвучало так, ніби йшлося не про людей, а про деталь механізму.
Романюк відповів тихіше:
«Вони хочуть, щоб ми зникли».
Потім почався сигнал тривоги. Пілот заговорив швидше, але кожне слово все ще було виразним.
«Якщо запис знайдуть, значить, ми не дотягнули. У вантажі джерело енергії. Його не можна запускати. Воно небезпечне. Надто небезпечне».
Перешкоди знову захлинули голос. Крізь них прорвалися останні фрази:
«Вони готові прибрати будь-кого, хто дізнається. Нехай правда вийде назовні. Прошу…»
Запис обірвався.
У кам’яній ніші стало так тихо, ніби ліс затамував подих разом із Назаром. Він довго дивився на темний екран. Тепер катастрофа перестала бути загадкою. Гелікоптер не просто впав. Його знищили. Людей у ньому списали як непотрібний вантаж. А те, що залишилося в кейсі й десь у корпусі машини, було настільки важливим, що за нього продовжували вбивати.
Сивий підняв голову й подивився в бік дерев. Удалині, майже на межі слуху, знову виник знайомий механічний гул.
Назар закрив ноутбук. У нього більше не залишалося сумнівів: він дізнався надто багато. І ті, хто послав снайпера, йтимуть за ним, доки не заберуть кейс або не змусять замовкнути назавжди… 👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
