До світанку Назар майже не склепив очей. Сивий лежав біля дверей, час від часу піднімаючи голову. Коли над річкою посіріло, чоловік вийшов у двір і відразу побачив сліди. Двоє пройшли вздовж паркану, потім через двір, не намагаючись топтатися біля вікна, але й не по-мисливськи. Відбитки були вузькі, глибокі, з чітким малюнком підошви. Тактичне взуття. Не туристи. Не місцеві.
Назар присів, торкнувся пальцями мерзлої землі й повільно випростався.
— Отже, знайшли, — сказав він так тихо, що слова почув тільки пес.
У хаті він зібрався швидко: набої, ніж, фляга, трохи їжі, старий ноутбук, аптечка. Контейнер знову пішов у брезент і ліг у рюкзак. Залишати його в хаті було не можна. Якщо ці люди повернуться, вони перевернуть усе, а потім дім перестане бути домом.
Назар зупинився на порозі й озирнувся. Стіл, піч, полиця з інструментами, кухоль на цвяху — усе його тихе життя вміщувалося в один погляд. Сивий чекав біля хвіртки.
— У гори, — сказав Назар.
За дальніми схилами, серед каміння й зарослих стежок, залишалися старі мідні шахти. Їх закрили багато років тому, потім про них майже забули. Але Назар пам’ятав входи, бічні ходи, вентиляційні стволи. Якщо десь і можна було сховатися від людей із приладами та зброєю, то тільки там. Він підняв комір, востаннє подивився на хату біля річки й пішов угору стежкою, а за деревами вже знову зароджувався гул двигуна… 👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
