Слова прозвучали виразно. Тільки зрозуміти їх Наталя не змогла.
— Що ви сказали?
— Він живий. У серпні я його бачила.
Крик піднявся звідкись ізсередини, перш ніж вона встигла його спинити. Тихою Наталкою її називали всі. Вона не сварилася ні з сусідом, що зламав штахетник по п’янці, ні з банківською службовицею, яка шість років твердила про графік платежів. Зараз від тієї звичної тихості нічого не лишилося.
— Геть звідси! — голос зірвався. — Ти розумієш, куди прийшла? Розумієш, що говориш?
Жінка не йшла.
— Шість років минуло! Його в закритій труні ховали, чуєш? Він згорів, мені навіть подивитися не дали! А ти… Скільки тобі треба? Адже по гроші прийшла? Тисячу? П’ять? Скільки коштує сказати, де він?
Наталя смикала заїдену блискавку сумки. Руки не слухалися, а вона все намагалася її відкрити.
Ще хвилину тому вона хотіла лише прогнати незнайомку. Тепер сама вимагала назвати місце, пропонувала заплатити за відповідь, у яку не вірила. Слова плуталися від злості й розпачу. Яке право мала чужа жінка говорити таке над могилою? І чому Наталя вже нишпорила в сумці, ніби за наступну купюру справді могла почути, де шукати Віктора? Вона не встигала ні зрозуміти себе, ні зупинитися; їй конче треба було змусити цю жінку відповісти.
— Бери! Тільки скажи мені, де він!
— Грошей я не візьму.
— Брешеш!
— Ні.
Незнайомка відступила на пів кроку, звільняючи їй місце.
— Я брата шукаю. Не ворожити сюди прийшла. Шостий рік ходжу по цвинтарях, фотографії дивлюся.
Сумку нарешті вдалося розкрити. Наталя стояла, тримаючи її перед собою, і вже не розуміла, навіщо відкривала.
— Ваш брат тут до чого?
— Вашого чоловіка я зустріла в серпні на кінному базарі біля одного міста. Він там ходив, торгувався. Тільки ім’я в нього інше.
— Яке?
— Точно не скажу. Хтось гукнув його: «Тьома».
Наталя засміялася коротким, рваним сміхом, від якого самій стало гидко.
— Отже, тепер ви так працюєте? На цвинтарях виглядаєте самотніх жінок? А далі що — гроші на дорогу, на свічку, на зняття порчі?
— Лідія Коваль мене звати. Живу в сусідньому місті, біля залізничного насипу. Спитайте Ліду Коваль, вам покажуть. Приходьте будь-коли.
Вона вийняла з-за пазухи складений учетверо знімок. На згинах папір побілів. Розгладила фотографію й простягла через огорожу.
— Може, впізнаєте? Подивіться.
Наталя не потяглася до неї.
— Ідіть.
Ще мить знімок лишався в простягнутій руці. Потім Лідія склала його й сховала.
— У жовтні, шість років тому, брат поїхав у районний центр. Так і не доїхав.
До воріт вона пішла не озираючись. Подоли зачіпали мокру траву. Дим від паленого листя потроху сховав її постать.
Наталя знову сіла. Щоб угамувати тремтіння, зчепила пальці й притисла руки до живота.
— Не слухай її, — сказала фотографії. — Мало що люди вигадують.
На чужому весіллі Віктора зняли в сорочці з розстебнутим коміром. Він усміхався тією самою усмішкою, яку вона побачила на танцях у Будинку культури в дев’яносто дев’ятому. Подивилася тоді ще раз — і вже не могла відвести очей. На пам’ятнику він лишався сорокаоднорічним, таким, яким запам’ятався їй на знімку.
Наталя затрималася ще на сорок хвилин. Прибрала в пакет зрізані стебла, вилила рештки води під бузок. Сміття після себе вона ніколи не лишала. Закріпивши хвіртку дротяною петлею, пішла до автобуса.
Того ж вечора, о двадцятій хвилині на десяту, їй зателефонували.
Номер був чужий. На її «алло» ніхто не відповів. Замість голосу з телефона долинула гармонь.
Наталя двадцять шість років працювала з цими інструментами. Для неї вони різнилися не лише строєм чи розливом: кожен мав власний почерк. Деякі вона впізнавала так само безпомильно, як упізнають рідне обличчя в натовпі.
Зараз грали на батьковій тальянці.
Після його смерті Наталя сама її перебрала. На четвертій кнопці правого півкорпуса один голос просідав і плив — батько після інсульту зіскоблив із язичка зайве. Вона не стала виправляти цю нерівність. Останній дотик його руки лишився в звуці.
Саме цей інструмент лежав шість років тому в машині Віктора. Саме він мав згоріти разом із чоловіком…
