Упізнаний по телефону звук належав світові, в якому Наталя прожила все життя: ремеслу, якого навчив її батько.
Майстерня містилася в колишній літній кухні — утепленій прибудові, обшитій зсередини вагонкою. У ній стояв верстак; пахло воском, каніфоллю, старою шкірою й ледь відчутно гасом. Скільки Наталя себе пам’ятала, стільки пам’ятала цей запах. Уночі батько працював за тонкою перегородкою, а вона засинала під його обережні удари, паузи й окремі голоси гармоні. Короткий стукіт, дихання міхів, ще один звук.
Семен Андрійович Кравченко не вважав себе знаменитістю, однак на правому березі річки його знали багато хто. Інструменти везли з сусіднього міста, з двох інших, а одного разу доправили стару хромку здалеку. З нею він вовтузився три місяці. Нових гармоней не робив: для цього, казав, є фабрики. Йому хотілося, щоб далі співали старі.
Ремесло Наталя переймала не з книжок. Батько вчив її працювати руками: як відділити голосову планку й зберегти стару лайку клапана, як змішати віск із каніфоллю, як слухати міхи. Вона знала, що зайва каніфоль робить мастику крихкою і взимку планку може відірвати від єдиного удару по кнопці. Уміла налаштувати розлив м’яко, з повільним диханням, щоб голоси не вили й не сперечалися між собою.
Часто вистачало однієї ноти, щоб зрозуміти причину несправності. Чи то планка просіла, чи відійшла шкіра, чи не ховається тріщина в самому кутку міхів. Іноді навіть грати не треба було: взяти інструмент, розтягнути міхи на чверть і послухати, як із нього виходить повітря. Усе це батько передавав їй поступово, аж поки робота не стала такою ж природною, як дихання.
Чотирнадцять років тому взимку його не стало. Другого інсульту він не пережив. Наталя лишилася за верстаком.
Спершу чоловіки, які привозили гармоні, недовірливо м’ялися на порозі.
— А майстер де?
— Перед вами.
Бувало, їхали з інструментом. За місяць поверталися: у районному центрі іншого майстра не знаходилося. За два роки до Наталі вже записувалися в чергу.
Віктор спочатку хвалився нею перед приятелями. Приводив їх подивитися на дружину, яка лагодить гармоні: часто таке зустрінеш? Потім заробітки здалися йому надто малими, запах воску — неприємним. З часом він узагалі перестав заходити в прибудову.
Сам він займався зерном. Їхня фірма закуповувала врожай у господарств, сушила, тримала склади біля залізничної гілки в сусідньому місті, а тоді перепродавала. Другим співвласником був Павло Руденко, шкільний друг Віктора, старший на три роки.
Наталя давно помічала, як влаштована їхня дружба. Павло тримав Віктора біля себе з тією поблажливою прихильністю, у якій зовсім не було поваги. Чоловік цього ніби не бачив.
Гроші то з’являлися, то зникали. Іноді Віктор приїздив із забитим багажником, кидав на стіл пачку купюр, віз дружину до обласного центру й купував пальто, яке потім роками висіло без діла. Куди їй було в ньому ходити? А часом просив позичити із заробленого в майстерні. Наталя давала й не нарікала.
Даша народилася, коли матері було двадцять сім, батькові — тридцять. Після пологів лікарі попередили, що більше народжувати не варто. Віктор сидів тоді на підвіконні лікарняного коридору, у бахілах поверх черевиків, і плакав. Казав, що йому більше нікого й не треба: у нього тепер дві.
Усі шість років удівства Наталя берегла цю картину. Чоловічі сльози в коридорі правили їй за доказ, який не вимагав нічого іншого. Отже, любив. Інакше не міг би так плакати.
Жовтень, коли все сталося, зберігся в пам’яті окремими уривками. Віктор поїхав до іншого міста домовлятися з господарством про соняшник. Обіцяв повернутися вночі. О дев’ятій вечора зателефонував веселий: уже їду, став чайник. Наталя вловила в голосі випите. Він не був зовсім п’яний, але й тверезим його не назвеш. Вона промовчала; сперечатися в такі хвилини було марно.
Наступний дзвінок пролунав о пів на дванадцяту. Незнайомий номер, чужий голос. Двадцять другий кілометр дороги між районним центром і сусіднім містом, поворот біля лісосмуги. Автомобіль вилетів із траси, врізався в бетонну водостічну трубу, перекинувся й загорівся. Коли до нього підійшли люди, вогонь уже розійшовся. Спершу намагалися гасити водою з бочки, потім приїхали пожежники.
Тіла їй не показали.
Розмова зі слідчим відбувалася в лікарні: Наталі стало зле, її привезли туди. Молодий чоловік, прізвища якого вона не втримала в пам’яті, весь час дивився на свої руки. У його мові раз у раз виникали «останки». Слово ніяк не з’єднувалося з Вітею. Неможливо було повірити, що воно тепер стосується його.
Упізнання провели за збереженими речами. Годинник, подарований Наталею на сорокаріччя, з гравіюванням усередині кришки. Обручка. Домашні ключі. Обгорілий паспорт у дверній кишені, куди Віктор зазвичай його клав. І сама машина: номер можна було прочитати.
У висновку стояли обгорання четвертого ступеня й установлення особи за супровідними предметами. Генетичної експертизи не було. Ніхто не висловлював сумнівів, не домагався перевірки. Наталя впізнала годинник. Двоюрідний брат Віктора з іншого міста надіслав телеграму, але на похорон не приїхав.
Труна лишалася закритою. І була надто легкою.
Це відчуття вона потім роками намагалася витіснити з пам’яті. Не виходило: варто було згадати похорон, і разом із ним поверталася дивна легкість труни.
Поруч із ним існували інші, ніби надійніші свідчення: упізнаваний годинник, обручка, рештки паспорта, номер машини. Про них можна було говорити, їх перелічували в документах. А відчуття легкості лишалося тільки її відчуттям. У дні похорону Наталі було не до того, щоб розбирати, що саме її бентежить. Потім пам’ять сама повертала цю подробицю, хоча повертатися до неї зовсім не хотілося.
Згодом Наталі прийшов судовий лист.
Павло Руденко приїхав пояснюватися сам. Не викликав Наталю до контори, сів за її кухонний стіл, говорив довго, терпляче. Тоді їй здалося, що він виявив участь.
— Наталю, приховувати не буду. Фірма збанкрутувала. У сімнадцятому році ми взяли кредит на елеватор, на сушарку. Вітя пішов поручителем. Підписував при мені.
— Я про це вперше чую.
— Він багато чого тобі не розповідав.
Руденко дивився в чашку й пояснював, що Вікторові було соромно, що чоловіки не люблять приносити такі розмови додому.
Наталя спитала про суму. Почувши відповідь, не змогла уявити її в грошах. Такі величини звучали в новинах і не мали жодного стосунку до її кухні, до банки з чаєм, до заробітку за відремонтовану гармонь.
— Але ж його немає. Він помер, Пашо. Чому питають із мене?
— Ти прийняла спадщину?
— Дім, майстерню. Машини ж не лишилося.
— Смерть поручительство не припиняє, Наталю. Із спадщиною переходять і зобов’язання.
Він говорив так, ніби треба було лише спокійно вислухати правило — і все стане на свої місця. Наталя чула слова про дім і майстерню, але не могла зрозуміти, як речі, що лишилися їй після чоловіка, раптом перетворилися на міру чужої вимоги. Дім же стояв там само. За стіною були батькові інструменти. А Руденко вже міркував про те, скільки за все це можна стягнути.
— Більше за дім із майстернею не візьмуть. Такий закон.
Після пояснень Руденка належало ще судове провадження. Наталі довелося з’їздити туди чотири рази. Банківського юриста звали Ткаченко. Повний чоловік приносив білу папку із застібкою-кнопкою, а перед кожним засіданням діставав льодяник від кашлю. Поки тривало слухання, він ледь чутно перекочував його за щокою. Саме це Наталя запам’ятала краще за всі вимовлені слова.
Призначений їй адвокат подивився договір і не знайшов сенсу замовляти експертизу: підпис чоловіка, все очевидно. Порадив домагатися розстрочки. Наталя послухалася.
Для нього знайомий розчерк завершував розмову. Для неї після цієї розмови починалося життя, у якому доведеться щомісяця знаходити гроші. Вона не знала, що ще можна спитати в людини, яка розбиралася в судових паперах. Договір лежав перед ним, підпис належав Вікторові, іншої поради не пролунало. Просити розстрочку бодай означало просити про щось зрозуміле: дозволити платити поступово, продовжуючи жити й працювати у своєму домі.
Дім разом із майстернею оцінили в один мільйон дев’ятсот тисяч. У цих межах суд і стягнув борг. Сума стала її особистим, щоденним обов’язком.
Із місяця в місяць Наталя віддавала вісім тисяч.
Для стороннього це були гроші. Для неї — дві гармоні, перебрані повністю: зняти й наново посадити планки, замінити лайку, розвести стрій. Дві такі роботи на місяць дозволяли внести платіж. Але замовлень іноді бувало два, іноді одне, а часом за три місяці не привозили жодного відповідного інструмента.
Тоді вона брала баяни, акордеони, погоджувалася підтягувати міхи, бралася за те, чого не любила. Якось полагодила дитячий синтезатор: принесли й запропонували тисячу, відмовлятися було не можна.
Даша знала про борг. Не всі подробиці, але достатньо, щоб років у чотирнадцять спитати:
— А якщо перестати платити?
— Тоді продадуть наш дім.
— Ну й переїдемо. У місті квартиру знімемо.
Відповідь знайшлася не відразу.
— Тут моя майстерня, Дашо. Тут усе моє життя. Іншої справи я не вмію.
Про могилу Наталя доньці не сказала. Якщо вони поїдуть, до Віктора стане нікому ходити. Із міста часто не наїздишся, а Даша виросте й влаштує своє життя, як і має бути. Матері ж належало лишатися тут, поруч із ним.
Ця думка тримала її шість років. До вечора, коли з телефона долинула батькова тальянка…
