У відділі районного центру її прийняв оперативник Максим Савчук. На вигляд йому було тридцять п’ять. Короткий їжачок волосся, светр поверх форменої сорочки. Кактус на столі ріс у банці з-під кави, обмотаній синьою ізоляційною стрічкою. Поки Наталя розповідала, погляд увесь час повертався до цієї синьої смуги.
Вона нічого не пропустила: аварія, закрита труна, тальянка в багажнику, чужий дзвінок і музика, слова жінки на цвинтарі. Савчук не перебивав. Дослухавши, взяв ручку й почав неголосно відбивати нею такт по столу.
— Давайте розділимо, Наталю Семенівно. Незнайомий номер, мовчання в слухавці — таке в нас постійно. Саме по собі це мало про що говорить.
— Але там був мій інструмент. Я його впізнала.
— У це якраз вірю. Тесть у мене баяніст: по телефону чує, коли онук удома клавішу затиснув. Тільки як я це оформлю? Що писати в рапорті — заявниця визначила гармонь на слух?
— А що ви можете зробити?
— Заяву прийняти. Номер перевірити. Але відразу попереджаю: у дев’яти випадках із десяти сім-картка оформлена бозна на кого, куплена десь у переході.
Він поклав ручку.
— А далі у вас інше твердження: чоловік живий, смерть була підлаштована. Для цього потрібні підстави.
— Хіба дзвінок не підстава?
— Для такого висновку — ні. Вибачте.
Наталя сиділа рівно, тримаючись за сумку.
— Тоді поясніть, що підійде.
Савчук подивився на неї уважніше.
— Матеріал шестирічної давнини закрито. Водій загинув, пред’являти обвинувачення нікому. Особу встановили за речами, ніхто в упізнанні не сумнівався, тому генетичну експертизу не призначали. Таке дослідження потребує часу й витрат, його необхідність треба обґрунтувати й отримати погодження. Одного звуку в телефоні для цього замало. Я можу вас вислухати, але для руху справи знадобиться те, що вдасться подати керівництву й перевірити.
— А якщо я тепер сумніваюся?
Він трохи пересунув кактус.
— Потрібен доказ, із яким можна працювати. Наприклад, документ.
— Який?
— Папір, де ваш чоловік з’являється після дати смерті. Заява, довіреність, підпис. Будь-який слід, який могла лишити жива людина. Принесете такий — я піду й скажу: дивіться, померлий підписував документи. Тоді розмова буде інша.
— У мене договір поруки є.
— Якого року?
— Сімнадцятого. До аварії.
Савчук тільки розвів руками.
Наталя вийшла о третій по полудні. Довго вовтузилася на ґанку із замком куртки, ніяк не могла застебнути. У голові лишилася одна фраза: слід живої людини на папері.
Додому вона дісталася надвечір. Як завжди, розтопила кухонну піч, щоб до ночі дім устиг прогрітися. Дочекалася, поки осядуть вуглини, закрила в’юшку й сіла з чаєм.
О сьомій прийшла Даша. Кинула біля дверей рюкзак і попрямувала до чайника.
— Ти чого без світла, мам?
— Думаю.
Донька клацнула вимикачем. Висока, на пів голови вища за матір, із батьковими бровами. Ці брови Наталя бачила щодня й щоразу помічала наново.
— Із вчора сама не своя. З цвинтаря повернулася зовсім сіра.
— Утомилася.
Даша налила чаю, сіла навпроти й обхопила долонями горнятко.
— Тільки не обманюй мене. Гаразд?
Увесь день Наталя вирішувала, чи казати доньці. Схилялася до мовчання: якщо підозри розсиплються, навіщо було тривожити її пам’ять про батька? Але зараз сімнадцятирічна Даша дивилася просто, чекаючи відповіді. Ховатися за втомою більше не виходило.
— На цвинтарі до мене підійшла жінка. Каже, у серпні бачила твого тата живим.
Донька завмерла.
— Циганка з сусіднього міста. Брат у неї зник того самого місяця, коли загинув батько. Вона його шукає.
— Ти їй повірила?
— Ні. Накричала на неї.
— І правильно.
— А ввечері був дзвінок. Мовчали, тільки дідова тальянка грала.
Даша поставила горнятко на стіл.
— Та, що згоріла?
— Та, яка мала згоріти.
Вони мовчали. У печі двічі неголосно клацнуло.
— А ти точно певна? — обережно почала донька. — Гармоней же багато. Раптом схожа?
Наталя повернулася до неї.
— Ти хоч раз бачила, щоб я переплутала інструмент?
— Ні.
— Позаторік пам’ятаєш? Привезли хромку, назвали фабрику. Я відразу сказала: інша, подивіться на деку.
— І виявилася інша?
— Саме та, яку я назвала. Двадцять шість років цим займаюся. За звуком можу визначити, з якої партії планка. Тут не треба вірити, Дашо. Це моя робота.
Донька опустила очі.
— Що ти збираєшся робити?
— Шукати документ. У поліції сказали: потрібен папір, у якому батько лишив слід уже після смерті.
— Є такий?
— Поки не знаю.
Під ліжком у спальні стояв бляшаний короб з-під печива. Наталя принесла його на кухню й виклала на стіл увесь вміст: свідоцтва, банківські вимоги, судові копії, довідки.
— Давай разом подивимося.
До пів на першу вони перебирали документи. Свідоцтво про смерть, довідку, папери про спадщину, постанову про відмову в порушенні кримінальної справи. Копію огляду місця аварії Наталя колись випросила, але так жодного разу й не прочитала. Тепер дійшла й до неї.
Нарешті перед ними лежав договір поруки від чотирнадцятого квітня 2017 року. Копія. Оригінал лишався в банку й у матеріалах цивільної справи. На аркуші — знайомий підпис із довгим розчерком униз і крапкою. Віктор завжди закінчував підпис крапкою.
За ці роки Наталя стільки разів перечитувала умови, що пам’ятала цілі пункти: солідарна відповідальність, строки, повідомлення. А вступні рядки пропускала. Ім’я, паспорт, місце реєстрації — що нового могло бути у власних даних чоловіка?
Тепер, близько першої ночі, вона читала все підряд. Гончаренко Віктор Михайлович. Паспортні дані. Реєстрація: їхнє село, теперішня вулиця, будинок чотирнадцять.
Вона повернулася очима до адреси. Прочитала ще раз.
— Дашо. Коли ми сюди переїхали?
— Я в п’ятому класі була. Після Нового року. Ти ялинку в старому домі розбирала, пам’ятаєш? Коробку з іграшками на санчатах везли.
— Рік який?
— Вісімнадцятий. Мені одинадцять було.
Наталя поклала аркуш перед собою.
— Подивися на дату. Квітень сімнадцятого. А в батька вже вказана ця адреса.
Донька насупилася, ще не вловлюючи значення.
— Ми тоді жили в діда, за іншою адресою. Цей дім купили тільки в грудні. Зареєструвалися в лютому вісімнадцятого. Я добре пам’ятаю, як бігала з паперами для твого переведення до школи.
У кухні стало так тихо, що Наталя почула власні слова ніби збоку.
— У квітні сімнадцятого такої реєстрації ще не було. Вписати її тоді не могли. Значить, цей папір склали пізніше.
У вухах тонко задзвеніло…
