Шрам звик перемагати натиском. Його супротивники відступали від самого вигляду ножа, і страх робив за нього половину роботи. Я не відступив. Головне було не лишити йому простору для замаху.
Я ступив назустріч, пішов із траєкторії клинка й перехопив зап’ястя. Другою рукою зафіксував лікоть. Шрам спробував вирватися, але власна швидкість уже працювала проти нього. Суглоб опинився в незручному положенні, пальці ослабли, ніж із дзенькотом упав на бетон.
Він заричав і вдарив вільною рукою. Я пропустив кулак повз, розвернув його корпус і підсік опорну ногу. Ватажок гепнувся на вологу підлогу. Я опустився слідом, притис його груди коліном і втримав руку так, що будь-який різкий рух завдавав болю.
Уся сутичка тривала лічені секунди. Шрам, якого його бійці вважали непереможним, лежав обличчям до бетону й не міг підвестися. Моє дихання лишалося рівним.
Я подивився на трьох озброєних чоловіків. Промені їхніх ліхтарів тремтіли. Жоден не наважувався підійти. Перед ними зникла та картина майбутнього, яку малював Шрам: новий сильний господар виявився безпорадним, а старий стояв поруч і все ще віддавав накази.
— Зброю на підлогу, — промовив Мирослав. — Повільно. Без дурниць.
Перший автомат упав майже відразу. Другий чоловік подивився на Шрама, потім теж розтиснув руки. Третій вагався довше за інших, але зрештою поклав зброю поруч із черевиками й відступив до стіни.
Я перекрив газ. Шипіння урвалося, і тиша здалася дзвінкою. Шрам і далі хрипів і лаявся, але тепер Мирослав міг сам вирішити, як із ним вчинити. Мені було важливо лише те, щоб за дверима лишалася жива людина.
Я підійшов до сталі й постукав кісточками: три короткі удари, пауза, два довгі.
Спершу нічого не сталося. Потім усередині тихо брязнув засув. Запірні ригелі повільно вийшли з пазів, штурвал повернувся зі скрипом. У вузькій щілині з’явилося бліде обличчя Соломії. На щоці лежала смужка пилу. В одній руці вона стискала важкий металевий ліхтар, у другій — залишений їй револьвер, спрямований донизу.
Побачивши мене, дівчина завмерла. Із грудей вирвався довгий уривчастий видих, ніби весь час очікування вона не дозволяла собі дихати по-справжньому. Ліхтар опустився, але вона ще не наважувалася відчинити двері ширше.
— Усе скінчилося, Соломіє, — сказав я. — Тепер справді скінчилося…
