Мирослав ступив уперед, закриваючи мене плечем. Брудне пальто, сажа на обличчі й недавній напад не робили його слабшим в очах людей. Перед ними знову стояв чоловік, який колись побудував усю систему, що дозволила Шраму піднятися.
— Ти порушив прямий наказ, підняв на мене зброю й вирішив зайняти моє місце, — сказав Сивий. — Як ти поясниш це тим, хто ще пам’ятає правила? Думаєш, досить убити господаря, щоб самому стати господарем?
Шрам коротко розсміявся.
— Які правила, Мирославе? Кінець дев’яностих. Час старих минув. Ти став м’яким: приїхав сам домовлятися з якимось бігуном через ресторанну співачку. Той, хто дозволяє з собою сперечатися, місто не втримає. Я втримаю. А людям скажу, що тебе прибрав цей ветеран. Картина вийде переконлива — ви обидва зникнете поруч.
Він підняв пістолет і спрямував його в груди Сивому. Троє позаду напружилися. Вони ще підкорялися Шраму, але дивилися на живого Мирослава інакше, ніж кілька хвилин тому дивилися б на його тіло. Їхня впевненість уже дала тріщину.
Я намацав носком черевика вентиль балона, що лежав біля різака.
— Перш ніж натиснеш, дай відповідь на одне запитання, — сказав я з-за плеча Мирослава. — Ти знаєш, що відбувається з горючим газом у закритому бетонному тунелі?
Шрам перевів погляд на мене. Я різко повернув вентиль. Із шланга вирвалося гучне шипіння, повітря швидко наповнилося різким хімічним запахом.
— Тут немає вітру й майже немає вентиляції, — провадив я. — Будь-яка іскра від пострілу може підпалити суміш. Спершу вдарить біля нас, потім полум’я піде всім коридором. Відстань вас не врятує.
Люди за спиною Шрама перезирнулися. Їм не потрібні були знання з фізики: запах газу, тісні стіни й упевненість мого голосу зробили розрахунки наочними. Один трохи опустив автомат.
— Лякаєш, — процідив ватажок. Але його палець завмер на спусковому гачку.
— Газові байдуже, віриш ти чи ні. Він не визнає ні влади, ні прізвиськ. Хочеш отримати місто — стріляй. Тільки керувати доведеться попелом.
Концентрація ще не встигла стати критичною. Я блефував, розраховуючи не на миттєвий вибух, а на природний страх людей перед невидимою загрозою. І цей страх виявився сильнішим за їхню відданість.
— Шефе, прибери ствол, — пробурмотів один із бійців. — Тут справді може рвонути.
Другий почав відступати, кашляючи й прикриваючи рота рукавом. Шрам побачив, як його влада тане просто на очах. Якщо він вистрілить, підлеглі вважатимуть його божевільним; якщо опустить зброю, визнає поразку перед Мирославом. Лють спотворила його обличчя.
Він повільно прибрав пістолет за пояс. На секунду всім здалося, що небезпека минула. Але потім Шрам вихопив із піхов довгий мисливський ніж.
— Без пострілу обійдуся, — прошипів він. — Я тебе і без пістолета прикінчу.
Він кинувся вперед, вкладаючи в перший удар усю накопичену ненависть…
