Я оцінив відстань і положення кожного. Охоронці припустилися простої помилки: дивилися просто на сліпуче полум’я. Якщо світло раптом зникне, їхнім очам знадобиться час, щоб розрізнити бодай обриси тунелю. Я ж уже кілька хвилин перебував у темряві.
— У нас один шанс, — прошепотів я Мирославу. — Вони пристали до Шрама, але роками звикали беззаперечно слухатися тебе. Зараз вважають, що котельня стала твоєю могилою. Покажися й накажи їм скласти зброю. Поверни той голос, після якого ніхто не сумнівався, хто тут господар.
Сивий зрозумів. Заплющив очі, повільно вдихнув і кивнув. Я ковзнув уздовж стіни, ховаючись за трубами, і підкрався ближче. Від дверей мене відділяло сім метрів.
Голос Мирослава раптом перекрив шипіння пальника:
— Зброю кинули. Обоє.
Охоронці здригнулися. Перший машинально опустив автомат і спробував розгледіти людину за межами синього сяйва. Другий завмер, ніби сам звук позбавив його здатності діяти. Чоловік, який працював різаком, сіпнувся, полум’я вильнуло по металу.
Збентеження тривало не більш як дві секунди. Мені вистачило. Я вийшов із тіні збоку, відвів ствол першого до підлоги й ударив раніше, ніж він устиг крикнути. Чоловік осів біля стіни. Другий розвертався вже з пальцем на спуску. Я пірнув під лінію зброї, перехопив його руку й точним коротким рухом позбавив опору. Він упав поруч із напарником, не зробивши жодного пострілу.
Робітник побачив, що обидва охоронці майже одночасно впали на підлогу, і відкинув пальник. Полум’я згасло, але зі шланга й далі йшов газ. Тунель провалився в морок. Після яскравих іскор нападник нічого не бачив. Він розгублено водив руками перед собою й відступав, натикаючись на балон.
Я обійшов покинутий різак, опинився в нього за спиною й м’яко, але надійно зупинив. За кілька секунд чоловік знепритомнів. Я опустив його на бетон і перекрив вентиль. Шипіння припинилося.
Від моменту наказу Мирослава минуло не більше дванадцяти секунд. Троє нападників лежали біля дверей, жодного пострілу не пролунало. Я спрямував промінь ліхтаря в підлогу. Сивий підійшов ближче, подивився на людей Шрама й на глибокий, але ще не завершений розріз біля ригеля.
— Встигли, — видихнув він.
За сталлю було тихо. Соломія виконала мій наказ: не вмикала світла й не озивалася на чужу роботу. Я вже хотів дати умовний сигнал, коли слух уловив інший звук. Далеко позаду розмірено хлюпотіла вода. Ішла не одна людина — кілька пар ніг рухалися швидко й упевнено.
Шрам не довірив головне своїм підлеглим. Він сам спустився в колектор і тепер наближався до дверей.
— Гаси світло, — сказав я.
Ми знову розчинилися в темряві. На повороті заграли промені потужних ліхтарів. Їх було четверо. Попереду йшов високий чоловік у довгому шкіряному плащі. Його асиметричне обличчя здавалося ще різкішим від рухомих тіней, а в руці блищав важкий пістолет.
Шрам зупинився приблизно за п’ятнадцять метрів від нас. Троє його бійців розійшлися за спиною, підняли зброю й узяли двері на приціл. Ватажок подивився на знешкоджених людей, потім перевів погляд на Мирослава. По його обличчю розтягнулася тріумфальна посмішка.
— А я думав, старий лишився під завалом, — промовив він. — Отже, доведеться закінчити роботу тут…
