Ми рушили тунелем, намагаючись іти швидко, але не шуміти. Мирослав тримався гідно, хоч після нападу кожен крок давався йому важко. У світлі ліхтаря вода блищала на цеглі, довгі тіні тремтіли від нашого руху.
За кілька хвилин Сивий зупинився.
— Остапе, ти сховав дівчину в старому захисному пункті під заводом?
Я повільно повернув голову.
— Звідки тобі відомо про нього?
— Я знаю ці підприємства краще, ніж багато їхніх колишніх інженерів. Кілька років тому завод опинився під моїм контролем. Ми розбирали порожні цехи й вивозили метал. Цією роботою керував Шрам. У його руках побували старі схеми комунікацій, він обстежував колектори й усі підземні приміщення.
Від цих слів холод відчувся сильніше. Я залишив Соломію за дверима, певний, що про бункер пам’ятають лише Ігнатич і кілька старих працівників. Але людина, яка тепер переслідувала нас, знала не просто про приміщення — вона могла пам’ятати точний маршрут.
— Коли Шрам зрозуміє, що ми пішли через зольний канал, — провадив Мирослав, — він одразу пов’яже тунель із головним колектором. Під землею є лише одне сухе місце, де можна довго ховатися. Він попрямує туди.
Гермодвері могли витримати ударну хвилю й тиск, але не нескінченну роботу різака. У Шрама були люди, інструменти й упевненість, що ніхто не завадить. За дверима сиділа Соломія, якій я заборонив відповідати на будь-який чужий звук. Вона не знала, що наше надійне сховище вже перетворилося на ціль.
— Іти зможеш? — спитав я.
— Зможу.
Мирослав випростався. Обличчя лишалося сірим, але в поставі знову з’явився той стрижень, який колись змушував десятки небезпечних людей підкорятися одному слову.
— Якщо він дістанеться до неї першим, я втрачу все, — сказав Сивий. — Не лише владу. Сьогодні всі побачать, що моя обіцянка нічого не варта. А ти втратиш дівчину. Веди.
Ми пришвидшилися. Тунелі перетиналися, йшли вгору й униз, іноді розгалужувалися на кілька однакових рукавів. Я визначав напрямок за течією води, рухом повітря й деталями, які запам’ятав уранці. Мирослав дихав із хрипом, але жодного разу не попросив зупинитися.
Ми йшли майже сорок хвилин. Я намагався не уявляти, як Соломія сидить у темряві й слухає удари в двері. Лікар зобов’язаний зберігати ясність, поки пацієнта ще можна врятувати. Варто було дозволити страху захопити свідомість — і я почав би помилятися на кожному повороті.
Нарешті повітря стало сухішим, з’явився запах старої ізоляції. За наступним вигином починався прямий відтинок до захисного пункту. Я вимкнув ліхтар і притис Мирослава до стіни.
Попереду мерехтіло отруйно-синє світло. Замість звичної капелі чулося рівне шипіння. Обережно визирнувши з-за рогу, я побачив трьох чоловіків біля гермодверей. Один працював газовим різаком, спрямовуючи полум’я на запірний ригель. Розпечений метал бризкав на бетон. Двоє з укороченими автоматами стояли позаду й дивилися на іскри.
Вони щойно почали різати сталь, але часу лишалося зовсім мало. Ще кілька хвилин — і запір утратить міцність. Тоді важкі двері перестануть захищати Соломію…
