— Мирославе, дивися на мене, — наказав я.
Його погляд плив, дихання стало поверховим. Я дістав ліки, поклав таблетку йому під язик і притримав за плече, не даючи завалитися набік.
— Не ковтай. Дихай повільно. За кілька секунд судини розширяться, тиск почне відпускати. Зосередься на моєму голосі.
З іншого боку котла чувся обережний скрегіт підошов. Люди Шрама перестали стріляти навмання й тепер стискали укриття з двох боків. У мене лишалося менше хвилини, але кинути пацієнта в такому стані я не міг, навіть якщо цим пацієнтом був чоловік, за чиєю волею вранці викрали Соломію.
Пульс поступово ставав м’якшим. Сивий зробив глибокий вдих, притис долоню до грудей і видихнув уже без колишнього хрипу.
— Відпускає, — сказав він.
— Напад відступає. Різкі рухи й зброя поки що виключені. Звідси доведеться вибиратися іншим способом.
— Куди? — Він подивився на глуху стіну. — Задній вихід завалений. Ворота тримають вони. Ми в пастці.
— Лише якщо вважати, що в будівлі є один рівень.
Я допоміг йому підвестися й підвів до третього котла. У підлозі під ним була перекошена решітка зольного каналу, помічена мною під час огляду. Під шаром сміття виднілися залізні скоби. Я зсунув важкий метал і відкрив квадратний лаз.
— Спускайся.
Мирослав не став сперечатися. Дороге пальто лягло в пил, коліна торкнулися брудної підлоги, але людина, звикла командувати містом, без вагань полізла в вузьку діру. Він розумів, що гідність не зупинить кулю. За кілька секунд його голова зникла в мороці.
Я почав спускатися слідом, коли з-за першого котла показався ствол.
— Вони під підлогою! — крикнув хтось.
Я потягнув решітку на місце. Над головою загуркотіли кроки, метал сіпнувся, але ми вже опинилися нижче. Канал був настільки вузьким, що плечі зачіпали цегляні стіни. Пахло старою сажею, сирістю й щурячим послідом. За кілька метрів прохід розширився й вивів нас у низький тунель, яким текла в’язка крижана багнюка.
Згори долинув голос Шрама:
— Не лізьте слідом. Киньте заряд і заваліть їх там.
Мирослав зупинився, інстинктивно втягнувши голову в плечі.
— Уперед! За поворот! — Я штовхнув його між лопатки.
Ми пробігли близько десяти метрів і встигли сховатися за вигином кладки. Я змусив Сивого присісти, відкрити рота й затулити вуха. Нагорі пролунав короткий металевий удар. Після секундної тиші вибух прокотився каналом оглушливим валом.
Повітря вдарило в стіну повороту, обсипало нас сажею й цегляним пилом. Осколки пронеслися прямою частиною тунелю й застрягли в кладці. Старі стіни здригнулися, але витримали. Коли гул пішов у глибину комунікацій, ми все ще сиділи навпочіпки, живі й оглушені.
Я ввімкнув маленький ліхтар. Обличчя Мирослава було вимазане, пальто порване, груди важко здіймалися.
— Удруге, — прохрипів він. — Ти вдруге витягаєш мене звідти, звідки я вже не мав вийти.
— Подякуєш потім. Шрам не знайде тіл і зрозуміє, що канал з’єднаний із магістральним колектором. Нам треба піти раніше, ніж його люди спустяться через інший вхід.
Сивий сперся долонею об стіну й підвівся. У його очах уже не було колишньої самовпевненості. Лише розуміння ціни, яку обидва могли заплатити, якби затрималися ще бодай на кілька хвилин…
За кілька годин Мирослав побачив власну систему з іншого боку. Вранці його люди хапали беззахисну дівчину, певні, що виконують волю господаря. Тепер ті самі методи обернулися проти нього: наказ було проігноровано, зустріч використано як приманку, а в вузький канал услід летів заряд. Жодних нових правил Шрам не вигадав — він лише довів до кінця ті, якими його багато років учили домагатися покори.
Сивий нічого не сказав про це вголос. Він не був людиною, здатною зізнатися у слабкості посеред брудного тунелю. Але з того, як він перестав поправляти зіпсоване пальто й більше не намагався командувати мною, було видно: колишня впевненість зникла. Тепер нас єднала не дружба і не давній борг, а проста необхідність устигнути раніше за того, кого він сам колись наділив надто великою владою…
