Гуркіт заповнив котельню. Кам’яна крихта вдарила по металу, у повітрі змішалися пороховий дим, іржа й пил. Стріляли не прицільно — довгими чергами змушували нас притискатися до укриття, поки люди Шрама розходилися флангами.
— Вони за котлами! — рознісся знайомий хрипкий крик. — Обоє мають лишитися тут!
Мирослав привалився спиною до холодного заліза. Для людини, яка перенесла тяжке поранення грудей, такий викид адреналіну був небезпечний сам по собі. Він спробував дихати глибше, але ритм уже збився.
— Вдих на чотири рахунки, видих на шість, — наказав я йому. — Не давай серцю розігнатися.
Сивий кивнув. Ще годину тому він збирався вимагати від мене покори, а тепер змушений був довірити життя тому, з ким приїхав сперечатися.
Я обережно визирнув із-за вигину котла. Яскраві фари сліпили нападників не менше, ніж нас, зате їхні силуети добре читалися на тлі світла. Троє йшли ліворуч, четверо праворуч, решта трималися біля воріт поруч зі Шрамом. Вони намагалися зімкнути півкільце й позбавити нас можливості перебігати між укриттями.
На стіні за десять метрів висіла масивна кришка старого розподільчого щита. Я підібрав уламок цеглини й жестом звелів Мирославу не рухатися. Потім опустився нижче й ковзнув до бетонної опори.
Двоє з правого флангу наближалися повільно, тримаючи зброю перед собою. Я кинув цеглину в протилежний бік. Уламок влучив у кришку розподільчого щита; гучний металевий дзвін у порожній будівлі нагадав постріл.
Обидва миттєво повернулися. Один вистрілив на шум, і яскравий спалах на частку секунди позбавив його зору. Я перетнув відкритий простір раніше, ніж він устиг знову розрізнити тіні. Перший не встиг підняти ствол: я відвів зброю вбік, коротким рухом зупинив його опір і опустив на коліна. Другий розвернувся швидше. Його пістолет дивився мені в груди, але відстань уже стала надто малою. Я перехопив зап’ястя, спрямував ствол угору, і постріл пішов у стелю.
Згори посипалася бетонна крихта. Удар ліктем вибив із нападника повітря, ноги підігнулися. За кілька митей обидва лежали біля опори й не становили загрози.
Постріл виказав моє місце.
— Праворуч! — загорлав Шрам. — Не дайте йому піти!
Кулі висікали іскри з труб і пробивали тонкі листи металу. Я повернувся за котел перекатом, відчуваючи, як поруч ударяються об підлогу шматки цегли. Мирослав сидів навпочіпки. Навіть у крижаному повітрі його лоб блищав від поту.
— Серце, — видихнув він і схопив мене за рукав. — Наче плитою придавило.
Я поклав пальці на його шию. Пульс був частим, напруженим, далеко за безпечною межею. Переохолодження, страх і старе поранення зробили своє. Якщо не зняти напад негайно, Сивий помре тут, а Шрам отримає і місто, і час для пошуків Соломії.
Я опустився поруч, дістаючи медичний підсумок, поки з двох боків до нас уже наближалися обережні кроки…
