Мирослав повернувся до вікна й довго дивився на мутне зимове світло.
— Шрам надто повірив у власну силу, — сказав він нарешті. — Йому здається, що час не змінюється і будь-яке питання можна розв’язати погрозою. Я збирався обмежити його повноваження. Вочевидь, він відчув це раніше, ніж я встиг діяти.
У голосі Сивого звучала втома людини, яка вперше помітила: створений нею механізм уже не підкоряється важелям. Однак навіть тепер він не хотів визнавати помилку повністю.
— Послухай мене, Остапе. Ти колись урятував мені життя, і я не відмовляюся від боргу. Даю слово: дівчину ніхто не зачепить. Нехай їде, вступає до училища, співає де хоче. Я оголошу, що відпускаю її за особистим рішенням і закриваю питання. Але ти мусиш привести її до мене. Я сам відвезу її на вокзал, щоб Шрам не зміг заявити, ніби вона втекла всупереч моїй волі.
Я уважно дивився йому в обличчя. Мирослав не брехав. У своїй системі координат він запропонував найширший компроміс, на який був здатен: зберегти зовнішню владу й водночас виконати борг. Але його пропозиція запізнилася.
— Я вірю твоєму слову, — відповів я. — І все одно не приведу її.
Брови Сивого зійшлися.
— Чому?
— Бо дорога до вокзалу вже не належить тобі. Шрам перехопить машину на першому перехресті. Твої люди проігнорували прямий наказ і намагалися вибити відомості з Ігнатича. Ти поки що не контролюєш вулицю.
Мирослав усміхнувся, але в тій усмішці було більше гіркоти, ніж упевненості.
— Ти переоцінюєш його. Він жорстокий, марнославний і дурний, але не самогубець. Відкрито проти мене не піде. Для цього в нього не вистачить ні людей, ні духу.
Останні слова ще звучали під склепіннями, коли ззовні виник далекий гул. Спершу один низький рокіт, потім другий і третій. Машини йшли швидко, ламаючи мерзлий чагарник на під’їзді до заводу.
Мирослав замовк. Ми обидва повернули голови до воріт. Три важкі позашляховики одночасно вилетіли на пустир. Вереск гальм ударив по стінах, дверцята розчахнулися майже злитно. Шість фар спрямували світло всередину котельні, перетворивши пил на сліпучі смуги.
У цих смугах рухалися темні постаті. Не менше десяти людей розходилися від машин, займаючи позиції. Мирослав поволі вийняв руки з кишень. Обличчя стало таким самим блідим, як волосся.
— Ти мав рацію, — процідив він. — Шрам таки вирішив померти.
Сенс нападу був очевидний. Усунувши в одному місці старого господаря й незручного ветерана, Шрам міг звинуватити кожного в смерті іншого, а потім зайняти звільнене місце. Соломія була лише приводом, який дозволив зібрати людей і стежити за нашою зустріччю.
Часу на жаль не лишилося. Я побачив, як біля воріт піднялися перші стволи, і рвонув Мирослава в густу тінь за корпусом котла.
Тієї ж миті там, де він щойно стояв, цегла розлетілася від першої автоматної черги…
