Котельня являла собою величезний зал із червоної цегли, частково заглиблений у землю. Шибок у вікнах давно не було, вітер вільно проходив крізь прорізи й ворушив на підлозі морозний пил. У центрі височіли три іржаві котли, схожі на корпуси викинутих кораблів.
Я обійшов будівлю. Задній вихід перекривала обвалена балка; пройти можна було лише через двостулкові ворота. У кожному темному кутку я перевірив сліди, оглянув дверні ніші й простір під сходами. Засідки не було. Зате під котлами збереглися решітки старих зольних каналів, що вели в заводські комунікації. Я відзначив їх як можливий шлях відступу.
Для розмови вибрав місце між двома котлами. За спиною був суцільний металевий корпус, попереду на п’ятнадцять метрів відкривався весь зал. Сховатися й непомітно наблизитися тут було майже неможливо. Я став у тіні, засунув руки в кишені й почав чекати.
Хвилини тягнулися повільно. Із порожніх вікон долинав свист вітру, десь угорі поскрипував лист заліза. Я думав про Соломію, яка сиділа за гермодверима й рахувала кожен невідомий звук. Хотілося повернутися до неї негайно, але хірург не закриває рану, не очистивши її джерела. Поки Мирослав і Шрам боролися за право командувати, жоден підвал не міг стати безпечним.
Очікування завжди важче за дію. Під час операції руки зайняті, розум іде за порядком, і навіть страх змушений відступити перед наступним завданням. У порожній котельні робити було нічого, окрім як слухати вітер і стежити за часом. Я кілька разів перевірив пульс на зап’ясті, розім’яв пальці, оглянув ворота. Тіло лишалося спокійним, але пам’ять без дозволу повертала світло стрибаючого ліхтаря над Мирославом і темну кров на кухонній цераті.
Тоді переді мною лежав не господар закладів і не людина, якої боялося місто, а тяжко поранений пацієнт. Лікареві не належить вибирати, чи вартий той порятунку. Тепер борг, що виник після тієї операції, розгорнувся дивним чином: Мирослав вважав, що зобов’язаний щадити мене, а я вимагав, щоб він пощадив дівчину. Ми обидва спиралися на одну ніч, але розуміли її сенс по-різному.
За тридцять п’ять хвилин ззовні почувся низький звук двигуна. Машина наближалася повільно. Гальма скрипнули, мотор замовк, грюкнули одні дверцята. Жовті промені фар лягли на цегляну стіну й підсвітили хмари пилу.
Кроки були важкими й упевненими. Людина не кралася, хоч входила на територію, яку не контролювала. У воротах з’явився Мирослав. На ньому було довге темне пальто, на плечах білів іній. Він зупинився, дав очам звикнути до напівтемряви, потім попрямував у центр залу.
За п’ятнадцять метрів від мене Сивий зупинився. За минулі роки його волосся стало майже білим, але погляд лишився колишнім — уважним, холодним, чіпким. Кілька секунд ми мовчки вивчали один одного.
— Здоров, Остапе Андрійовичу, — першим промовив він. — Ти зовсім не змінився. Усе так само вибираєш місце, звідки бачиш чужі руки, і дивишся так, ніби людина вже лежить у тебе на столі.
— На тому столі ти слухав кожне моє слово. А тепер твої люди не чують власного господаря.
Мирослав поволі розстебнув верхній ґудзик пальта.
— Я пам’ятаю ту ніч. Назар тримав ліхтар, і світло стрибало по стінах, бо в нього тремтіли руки. У тебе не здригнувся жоден. Потім лікарі з великого міста дивувалися, як ти зумів відновити ушкоджені судини на кухні. Якби не цей борг, сьогодні сюди прийшов би не я, а багато озброєних людей.
— Тоді ми б не розмовляли. Але ти приїхав сам, тому поясни: навіщо людині, яка керує десятками закладів і підприємств, знадобилося ламати дев’ятнадцятирічну співачку?
Сивий відвів погляд до порожнього вікна. Моє слово зачепило його, однак відповідати він не квапився. У ньому боролися два Мирослави: той, хто пам’ятав власну кров на столі, і той, хто десятиліттями будував владу на беззаперечному підкоренні.
Нарешті він зробив кілька кроків убік, зберігаючи дистанцію.
— Ти називаєш це жорстокістю, а я називаю ладом. Якщо одна людина публічно порушує зобов’язання й іде без наслідків, завтра її приклад наслідують десятки. У мене працюють сотні людей. Вони виконують домовленості, бо знають: моє рішення обов’язкове для всіх.
— Соломія не солдат і не в’язень. Вона співає в ресторані. Вона має право вийти за двері.
— Ти сам багато років служив. Уяви підрозділ, де кожен вирішує, коли йому закінчити службу.
— Не прикривай викрадення військовою дисципліною. Дисципліна тримається не лише на страху, а й на довірі. Коли за бажання жити власним життям людину хапають уночі й тягнуть у машину, це вже терор. А терор насамперед руйнує підкорення зсередини. Шрам довів це сьогодні: ти віддав наказ, а він послав людей далі.
На обличчі Сивого ледь помітно сіпнувся м’яз. Він зрозумів, що наша розмова давно вийшла за межі долі однієї співачки…
