Я натиснув кнопку передачі.
— Мирославе, ти слухаєш цей канал. Відповідай.
Шипіння тривало майже десять секунд. Потім пролунав знайомий холодний голос:
— Слухаю, Остапе Андрійовичу. Уже доповіли, що ти повернувся в місто й, як і раніше, вмієш дивувати людей.
— Твої виконавці вийшли з покори. Двоє зараз зв’язані в мене під ногами. Вони прийшли до Ігнатича після твого наказу відступити. Якщо ти не можеш зупинити власних бійців, твоє слово більше нічого не варте.
Я говорив навмисне жорстко. Для людини на кшталт Сивого втрата обличчя перед підлеглими була небезпечнішою за відкриту погрозу. Якщо Шрам діяв самовільно, то напад на Ігнатича ставав не лише полюванням на Соломію, а й прямим викликом Мирославу.
— З людьми я розберуся, — відповів він після паузи. У тоні проступив метал. — Так, що повторювати наказ не доведеться. Ранкове викрадення теж не було погоджене зі мною в такій формі. Але дівчина підписала договір і зобов’язалася працювати. Вона вирішила піти, не завершивши зобов’язань. Для мене це питання ладу.
— Жоден договір не дає права запихати людину у фургон. Я надто довго зашивав тих, кого калічили через подібні «принципи». Тебе, до речі, теж зашивав. Якщо пам’ять не зрадила.
У рації почулося важке зітхання.
— Я нічого не забув. Життєвий борг не списується. Тому й хочу приїхати сам. Нам слід поговорити без свідків, зброї й чужих порад. Назви місце.
Я подивився крізь замерзле вікно на величезну цегляну котельню за кооперативом. Простір усередині добре проглядався, підійти непомітно було важко.
— Стара котельня на пустирі. За сорок хвилин. Приїдеш сам. Побачу зайву машину чи тінь — зустріч закінчиться, а дівчину ви більше не знайдете.
— Буду сам, — спокійно підтвердив Мирослав.
Зв’язок обірвався. Ігнатич уже склав у речовий мішок трохи одягу й найнеобхідніше.
— Віриш, що він не приведе загін?
— Сивий належить до старого покоління. Він сам установив правила, за якими дане слово важливіше за зброю. Порушити умову — визнати, що він більше не господар навіть самому собі. Але Шрам може вирішити інакше.
Ми міцно потисли один одному руки. Ігнатич пішов між рядами гаражів, не озираючись. Я забрав медичний підсумок, залишив зв’язаних людей там, де їх знайдуть, і попрямував до котельні.
Назад шляху вже не було: за сорок хвилин старий борг мав зустрітися віч-на-віч із владою, яку Мирослав звик вважати безумовною…
