Зворотний шлях колектором забрав близько пів години. Без ліхтаря я рухався повільніше, торкаючись долонею сирої стіни й відновлюючи повороти з пам’яті. Під ногами хлюпотіла застійна вода, згори час від часу зривалися важкі краплі. Кожен звук розпадався на кілька відлунь, і доводилося зупинятися, щоб відрізнити власне ехо від чужих кроків.
Біля колодязя з’явилося бліде денне світло. Я піднявся до верхньої скоби, але відразу не відкрив люк. На поверхні панувала незвична тиша — не спокійна, а насторожена. Наказ Сивого мав прибрати машини з промислової зони, однак Шрам уже довів, що розпорядження господаря для нього перестали бути законом.
Міліметр за міліметром я зсунув лист, що прикривав люк, і оглянув пустир. Свіжий сніг тьмяно сяяв, повітря було нерухоме. Я вибрався назовні, повернув залізо на місце й пішов до гаража короткими перебіжками, використовуючи замети й покинуті кузови як укриття.
Біля боксу Ігнатича одразу виявилися чужі сліди. Сніг біля воріт був витоптаний, поруч лежали два свіжі недопалки дорогих сигарет. Стулка лишалася прочиненою, зі щілини тягнувся дим пічки. Я притулився до цегляної стіни й зазирнув усередину.
Там перебували двоє незнайомців. Вони відрізнялися від розвідників, залишених у бетонному лотку: короткі куртки не заважали рухам, обличчя були зосередженими, зброю вони тримали близько. Такі люди не полювали за винагородою — їх посилали туди, де треба було змусити людину говорити, а потім прибрати сліди.
Ігнатич сидів на табуреті біля верстака. Рушниці поруч не було. Високий чоловік із коротко стриженим потилицею стояв перед ним і перекочував у руці важкий гайковий ключ. Другий грів долоні над пічкою, час від часу озираючи приміщення.
— Ми поки що розмовляємо спокійно, діду, — промовив високий. — Сивий велів усім повернутися, це правда. Але Шрам хоче уточнити одну дрібницю. Сусіди бачили, що під ранок до тебе прийшли чоловік і молода жінка. Куди вони пішли?
Ігнатич сплюнув на бетон. Людина, яка пережила вибух міни й роки болю, не збиралася лякатися металевого ключа.
— Я всю ніч пив і спав, — відповів він. — Якщо тобі привиділися гості, спитай у своїх лікарів, чим лікують такі видіння.
— Не вдавай із себе героя. Нам потрібен напрямок, і ти його назвеш.
— Твій Шрам загубив слід — хай сам його нюхом шукає.
Високий зітхнув, ніби втомився від непотрібної затримки, і підняв ключ. Його напарник відступив від пічки, заздалегідь звільняючи місце. Чекати удару я не став.
Ворота розчахнулися й з гуркотом ударилися об стіну. Морозне повітря вірвалося всередину, підняло легкий попіл і змусило обох повернути голови. Високий виставив ключ перед собою. Другий миттєво поліз під куртку.
Я ввійшов у тісний простір і відразу скоротив дистанцію. Удар ключем пройшов поруч: замість жорсткого блока я відвів зап’ястя вбік і вдарив по напруженій руці. Пальці чоловіка розтиснулися, інструмент дзвякнув об підлогу. Наступним рухом я збив його рівновагу й відправив на бетон. Він лишився при тямі, але кілька секунд не розумів, де перебуває і чому тіло не слухається.
Напарник устиг дістати важкий армійський пістолет. За півтора метра довгий ствол був радше завадою: йому треба було підняти руку й навести зброю, мені — лише піти з прямої лінії. Я ступив убік, ударив по стегну, і його опорна нога підігнулася. Поки чоловік падав, я перехопив кисть, розвернув зброю від нас і змусив пальці розкритися. Пістолет прослизнув по підлозі до пічки.
Він спробував підвестися, але короткий удар зупинив його. За кілька секунд обидва лежали нерухомо. Я відштовхнув зброю ногою й прислухався: надворі ніхто не біг, отже, чистильники прийшли без підтримки.
Ігнатич дістав із кишені зім’яту цигарку й подивився спершу на них, потім на мене.
— Усе ще працюєш чисто, — зауважив він. — Жодного зайвого руху.
— Це люди Шрама?
— Його особисті. Наказ Мирослава вони чули, але зробили вигляд, що не зрозуміли. Схоже, у міста тепер два господарі.
Один із нападників почав приходити до тями. Я знайшов у нього потужнішу рацію й ліхтар, після чого зв’язав обох їхніми ременями. Шрам незабаром помітить відсутність своїх людей, і тоді старий гараж перетвориться для Ігнатича на пастку.
— Збирай найнеобхідніше й іди до знайомих, — сказав я. — Тут тебе більше лишати не можна. Вони повернуться вже не вдвох.
Старий сапер мовчки кивнув і потягнувся по речовий мішок. А я поклав рацію на верстак: настав час змусити Сивого почути, що його влада тріщить просто в нього під ногами…
