— Усім групам слухати уважно, — промовив Мирослав. Він говорив неголосно, але кожне слово звучало жорсткіше за крик. — Пошук дівчини припинити. Машини повернути на базу. Шраме, якщо бодай один твій чоловік зробить крок у бік промислової зони, відповідатимеш особисто.
В ефірі повисла тиша. Хтось випадково натиснув кнопку, і з динаміка долинуло важке дихання, але ніхто не наважився перебити господаря.
— Людину, яка забрала дівчину у ваших виконавців, звати Остап Андрійович, — провадив Сивий. — Запам’ятайте це ім’я. Той, хто підніме на нього руку або дозволить собі погрозу, матиме справу зі мною. Я сам знайду його й приїду без охорони. Біля мене нікого з вас бути не повинно.
Рація клацнула. Соломія сиділа, притулившись до спинки стільця. Для неї цей голос ще недавно означав лише владу й небезпеку, а тепер та сама людина публічно зупинила погоню.
Мій розрахунок виправдався лише наполовину. Мирослав розумів, що напад на мене може викликати відповідь людей, з якими я служив і яких колись урятував. Йому не потрібна була велика війна через одну необдуману спробу викрадення. Але обіцянка приїхати самому була не завершенням конфлікту, а запрошенням до переговорів. Сивий поважав давній борг, однак не звик відмовлятися від свого рішення без умов.
— Він знайде нас? — прошепотіла Соломія.
— Не відразу. Але він знає моїх знайомих і почне з Ігнатича. Спосіб передати повідомлення знайдеться.
Я перевірив двері. За товстим металом дівчина могла перечекати обшук, але будь-яке укриття стає пасткою, якщо ворог отримує досить часу. Треба було зрозуміти, хто насправді контролює людей на поверхні: Мирослав чи його честолюбний помічник.
Ми загасили ліхтар і кілька хвилин сиділи в цілковитій темряві. Я рахував удари серця. Шістдесят за хвилину — рівно, без перебоїв. Поруч чулося часте дихання Соломії. Щоб повернути їй відчуття ладу, я заговорив про «золоту годину» — час після тяжкої травми, коли кожна правильна дія особливо збільшує шанси пацієнта.
У темряві зникали розміри кімнати. Шурхіт рукава здавався рухом у дальньому коридорі, падіння краплі — кроком за дверима. Соломія кілька разів затримувала дихання, прислухаючись, і щоразу їй потрібне було зусилля, щоб знову видихнути. Я говорив рівно й неквапливо не тому, що лекція могла розв’язати нашу проблему, а тому, що знайома послідовність слів повертала свідомості опору. Поки людина слухає, порівнює й ставить собі внутрішні запитання, жах уже не володіє нею безроздільно.
Я пояснив, що «золота година» не є точною позначкою на годиннику. Це нагадування: не можна марнувати час, коли становище ще можна змінити. У польовому госпіталі ми не могли скасувати поранення, але могли зупинити його наслідки. Тут ми не могли стерти ранкове викрадення, зате ще могли не дозволити йому визначити подальшу долю Соломії. Вона слухала, і її дихання потроху ставало глибшим.
— Зараз така година є в нас, — пояснив я. — Сивий зупинив своїх людей, отже, з’явилася фора. Але він уже шукає спосіб витягти нас із цього укриття без шуму. Я не стану чекати, поки рішення ухвалять за нас.
Я залишив Соломії воду, ліхтар і знайдений револьвер. Показав внутрішній засув і повторив умовний сигнал: три короткі удари, пауза, два довгі. На будь-який інший стукіт вона не повинна була відповідати.
— Ви йдете? — спитала вона, насилу зберігаючи спокій.
— Щоб ніхто не дістався сюди. Замкнешся зсередини. Якщо почуєш, що двері намагаються ламати, не виказуй себе до останнього. Я повернуся.
— Вам не страшно? У них люди, зброя, зв’язки. А ми сидимо під землею.
— Страх — звичайна робота організму. Він пришвидшує серце й змушує м’язи тремтіти. Але рішення однаково ухвалює людина.
Я вийшов у коридор і причинив важкі двері. З внутрішнього боку заскреготів штурвал, запірні ригелі ввійшли в пази. Тепер між Соломією та переслідувачами лежали метри бетону й сталь. А мені належало піднятися нагору й з’ясувати, наскільки довго триватиме наша фора…
