Ігнатич залишився. Він збирався прибрати сліди, поговорити з сусідами й удавати, ніби всю ніч просидів біля пічки з пляшкою. До літнього інваліда люди Шрама могли поставитися поблажливо, якщо не запідозрять, що він допомагав нам. Ми домовилися: за першої небезпеки він теж піде до старих знайомих.
Під листами іржавого заліза виявилася важка кришка люка. Я зсунув її, першим спустився слизькими скобами, потім прийняв у Соломії ліхтар і допоміг їй правильно поставити ноги. Підземелля зустріло нас парою, запахом сирої землі й застійної води. Промінь світла вихоплював бетонні склепіння, товсті труби й краплі, що падали з однаковим звуком.
— Тримайся за мій бушлат і ступай точно слідом, — попередив я. — Тут легко посковзнутися або натрапити на іржавий метал.
Соломія вчепилася в тканину обома руками. Часом вона здригалася так сильно, що тремтіння передавалося мені крізь куртку. Тепер причиною був не холод. Після фургона, погоні й раптової втечі під землю її свідомість чекала нападу з будь-якої темряви.
Щоб не дати страху розростися, я попросив її розповісти про Шрама.
— Він відповідає в Сивого за силові справи, — озвалася вона. Голос багаторазово повторився під склепіннями. — Мирослав воліє домовлятися тихо. Йому важливо, щоб зовні все виглядало законно й пристойно. А Шрам любить сам процес залякування. Він збирає борги, тисне на власників закладів, карає тих, хто сперечається.
Соломія обережно переступила через потік темної води й провадила далі:
— У ресторані кажуть, що він давно мітить на місце господаря. Біля нього дедалі більше молодих бійців, яким хочеться швидких грошей і влади. Вони слухають його охочіше, ніж старших.
Отже, ранкове полювання могло бути не просто надмірною старанністю. Шрам перевіряв межі: наскільки твердо ще звучить слово Мирослава і чи можна діяти від його імені без дозволу. Соломія виявилася зручним приводом, а моє втручання — несподіваною перешкодою.
Колектор тягнувся майже сорок хвилин. Повітря ставало важчим, світло ліхтаря тьмяніло на вологих стінах. Нарешті попереду виникла глуха перегородка й масивні сталеві двері зі штурвалом. Механізм заіржавів. Я знайшов шматок арматури, використав його як важіль і поволі зсунув запори. Метал застогнав, з петель посипався іржавий пил, але двері відчинилися.
За ними містився просторий підземний пункт: порожні стелажі, старі пульти без дротів, товстий шар пилу. Тут було сухо, а стіни поглинали звуки. Я провів Соломію до кімнати, де збереглися металевий стіл і два стільці, поставив ліхтар так, щоб світло відбивалося від стелі, і простягнув їй воду.
— Вони не зупиняться, правда? — спитала вона. — Шрам обшукає все місто. Ви ризикуєте через людину, яку побачили вперше.
Я сів на край столу. Її запитання повернуло мене до іншої підземної тісноти — кузова санітарної машини, затиснутої колись у гірській ущелині. Наш конвой потрапив під вогонь, автомобілі горіли, довкола вибухала земля. На імпровізованому столі лежав молодий солдат із тяжким пораненням живота. Командир охорони кричав, щоб я кинув його й ішов в укриття: на його думку, поранений однаково не вижив би.
Я не пішов. Продовжував операцію при світлі пожежі, поки довкола били кулі. Не тому, що вважав себе безсмертним, а тому, що лікар одного разу мусить вирішити, чи існують для нього життя, які допустимо списати заради власної зручності. Якщо погодитися з цим бодай раз, наступна межа відсунеться ще далі.
— Ти не випадкова перешкода, Соломіє, — сказав я. — Ти людина, якій потрібна допомога. Ті, хто полює на тебе, вже перейшли межу. І поки я маю змогу цьому завадити, я не піду.
Тієї ж миті відібрана рація ожила. Спершу динамік пронизливо пискнув, потім усі голоси зникли. Після важкої паузи заговорила людина, яку Соломія впізнала раніше за мене.
Сам Мирослав Сивий вийшов в ефір, і його тихий голос змусив замовкнути все місто…
